РОЗДІЛ 2
БЕЗПЕКА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ В ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ
ЄВРОПЕЙСЬКОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
Спільноєвропейська політика в сфері комунікативної безпеки
Європейський Союз є найбільшим міждержавним об’єднанням, що утворено 1993 року
за Маастрихтським договором (1992 р.) на базі європейських співтовариств, які
включали тоді 12 країн. За останні роки його склад (за кількістю країн)
розширено більш як удвічі. Сьогодні це повноцінне економічне (а, можливо, і
військово-політичне) наддержавне утворення зі спільною валютою та
різноманітними наддержавними інституціями. Дієвими виявилися також спроби
вироблення європейцями спільної зовнішньої політики та політики безпеки.
Та міцність Євросоюзу залежить не тільки від економічної та військової
могутності країн-членів, а й, більшою мірою, від надійності функціонування
ефективної політичної комунікації в межах ЄС, який об’єднує нині 27 держав із
найрізноманітнішими культурами (у т. ч. і політичними). Проте в ЄС наявна
суперечність між комунікативною роз’єднаністю та необхідністю подальшого
формування цього Союзу як цілісного суб’єкта міжнародної безпеки. Тому
актуальним є дослідження причин, наслідків та способів подолання зазначеної
суперечності комунікативних криз у ЄС.
Зміни, що відбуваються у політико-комунікативній сфері ЄС, досліджуються у
широкому контексті проблем, безпосередньо пов’язаних із інтеграційними
процесами, що відбуваються: низку аспектів політичної комунікації розглянуто в
роботі М.Сомова [116], при чому наголошено, що в основі демократичної моделі
політичної комунікації повинен лежати рівноправний діалог між „керуючими” і
„керованими”, що передбачає обмін достовірними відомостями про політичні явища
й процеси, пов’язані з фундаментальним правами особистості. У монографії
В.Бурдяк та Н.Ротар [17] досліджено зміни в політичній культурі країн Європи,
викликані їх інтенсивною інтеграцією і відмічена важливість вивчення цього
питання для прогнозу ставлення урядів та народів країн-членів ЄС до розширення
цього міждержавного об’єднання, для розуміння питань національного
суверенітету, власних звичаїв, традицій та порівняння їх з європейськими.
Безпосереднє значення для виявлення проблем політичної комунікації у межах ЄС
мають роботи, у яких досліджено: закономірності європейської інтеграції
(О.Ковальова [52]), проблеми розширення та реформування ЄС (С.Фомін [135]),
виявлено комплекс факторів, що впливають на формування, реалізацію та еволюцію
політичних підходів ЄС до процесу розширення на Схід (Н.Буренко [18]).
Принципово важливими для дослідження проблем політичної комунікації є питання
формування європейської ідентичності: роль національної ідентичності (на
прикладі формування української політичної нації) у знаходженні місця країни у
системі культурних і геополітичних координат досліджено у роботі Г.Палій [88]
та ін.
Забезпечення комунікативної безпеки у ЄС є одним із найголовніших завдань
(поряд із забезпеченням безпеки інших сфер діяльності), яке доцільно розглядати
ширше – з погляду політичної безпеки. Тобто, проблема політично-комунікативної
безпеки включає дві самостійні проблеми – політичної та комунікативної безпеки,
які загалом утворюють інтегральну цілісність, що потребує визначення.
За політологічним енциклопедичним словником [101, с. 502] політична безпека –
це “комплекс заходів, спрямованих на збереження конституційно легітимізованого
політичного ладу тієї чи іншої держави, забезпечення державотворення і
конструктивної політики”. Сутність політичної безпеки, на думку авторів цього
словника, “полягає у наявності стійкого політичного суверенітету у галузі
міжнародних відносин та політичної стабільності суспільства, яка досягається
формуванням стійкої політичної системи”. Далі автори уточнюють, що „політична
безпека покликана забезпечити баланс інтересів різних соціальних груп, котрий
потребує правової держави, де діє правовий закон і існує чітка система його
функціонування”.
Загальноприйнятим є розуміння політичної безпеки як забезпечення суверенітету
народу, декларованого практично в усіх конституціях світу, зокрема й
українській. Так, у п’ятій статті Конституції України зазначено: „Носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування
”.
Реалізація невід’ємного права народу бути сувереном, його політична безпека
передбачає наявність демократичного громадянського (цивільного) контролю
суспільства в особі інститутів розвиненої демократії над усіма
державно-владними структурами, в т. ч. і силовими.
Політична безпека тісно пов’язана з проблемою ідентичності народу й особливо
загострюється тоді, коли така ідентичність переживає кризовий стан Саме криза
ідентичності в межах ЄС розглядається як явище, що загрожує інститутам західної
демократії. Це актуалізує проблему виявлення тих спільних політичних цінностей,
які не суперечили б національним особливостям кожної країни і разом з тим могли
б бути інтегровані у принципово нову цілісність, – „європейськість”, що дедалі
сильніше впливає на повсякденне життя громадян, особливо тоді, коли відповідно
до політичних і стратегічних міркувань відбувається розширення кордонів ЄС.
Отже, європейська ідентичність (європейськість) – це той ключовий елемент
інтеграції та уніфікації, який дає змогу громадянам Євросоюзу відчути себе
частиною єдиного цілого, зумовленого не лише фактами спільної історії та
географічним (геополітичним) позиціонуванням.
Згідно визначенню французького соціолога А.Турена „ідентичність – усвідомлене
сам
- Київ+380960830922