РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ ТА ТРАНСФОРМУВАННЯ СТРУКТУРНИХ ЕЛЕМЕНТІВ ПОЛІТИЧНОЇ
СИСТЕМИ ГЕТЬМАНЩИНИ
2.1. Інституціональна підсистема політичної системи українського суспільства:
утворення та тенденції розвитку політичних інститутів
Інституціоналізація – це процес оформлення організаційних, правових та інших
структур для задоволення суспільних потреб, який є засобом формування державних
інститутів. Система державних органів, наділених владними повноваженнями,
утворює державний апарат. Процес формування чітких контурів апарата козацького
управління почався із середини XVII ст. Систему діючих та території Гетьманщини
органів управління складали як українські, що в переважній своїй більшості були
створені під час Визвольної війни, так і російські, які відповідали за
управління Україною (див. додатки: табл.2.1).
Серед українських органів влади можна виділити центральні, повноваження яких
поширювались на всю територію Української держави, і місцеві, що діяли в межах
окремого полку, сотні, міста або села. До перших відноситься генеральний уряд –
Генеральні рада, Рада старшини (гетьман і гетьманська старшина), Генеральна
військова канцелярія, Генеральна скарбова канцелярія, Генеральна артилерійська
канцелярія, Генеральний військовий суд. До органів місцевого самоврядування
відноситься полковий уряд – полковник та полкова старшина, сотенний уряд –
сотник та сотенна старшина, міське управління – магістрат або ратуша на чолі з
війтом, сільське управління здійснював курінний або сільський отаман.
Серед російських органів влади, що здійснювали управління Гетьманщиною можна
виділити центральні, які знаходились в Москві, згодом в Петербурзі, а саме
Посольський приказ, Малоросійський приказ, Колегія іноземних справ, Сенат; і
периферійні, які знаходились в України, а саме І Малоросійська колегія,
Правління гетьманського уряду і ІІ Малоросійська колегія.
Генеральна рада – найвищий орган управління Гетьманщиною, зібрання козаків для
обговорення політичних справ. Участь в генеральних радах могли брати всі, хто
належав до козацького стану; це було, навіть, не стільки обов’язком козаків,
скільки їх правом. Склад генеральної ради розширювався за рахунок участі інших
верств населення - представників міщан і духовенства, проте селяни не
допускалися до участі в ній. Число присутніх на раді становило декілька тисяч.
Як стверджує М. Слабченко [248], для участі у Раді вважалося досить бути
зв’язаним із територією України, не мали таких прав неповнолітні та жінки, хоч
доступ і не заборонявся. Виборче право було правом особистої участі, щоб бути
обраним, необхідно бути українцем, мати осілість і господарство.
На відміну від Запорозької Січі, де Загальна козацька рада збиралася тричі на
рік (на Різдво, Великдень і Покрова), в Українській козацькій державі
конкретного місця і часу для проведення ради встановлено не було. Вона
переважно збиралася на Київщині чи в Переяславі, скликалася гетьманом, а з 1669
р. тільки на підставі царського указу. Отже, механізм формування ради,
очевидно, юридично не було встановлено: ні регламент роботи, ні періодичність
скликання, ні систему виборів, ні представництва на ній делегатів нам не
відомі.
На генеральних радах обговорювали важливі питання внутрішньої й зовнішньої
політики, військові, адміністративні, судові справи: вирішували питання війни і
миру, ратифіковували підписані угоди, обирали гетьманів і старшин чи усували їх
від влади, ухвалювали закони, займалися судочинством. Рішення приймалися за
згодою більшості, яку визначали приблизно. В. Горобець відмітив, що серед
громадських демократичних цінностей центральне місце займало поняття
«колективної волі», яке включало в себе рівність, свободу громадського голосу,
чуття товариства, солідарності, підпорядкованість меншості рішенням більшості,
громадянська дисципліна [152, с.6].
Порівнюючи обсяг повноважень Генеральних рад в Запорізькій Січі і в
Гетьманщині, слід зазначити, що на Запоріжжі їх компетенція була ширше через
систематичне виконання судових та господарських функцій, а характер більш
демократичний, що було неможливо в Гетьманщині [211, с.129].
В середині XVII ст. Генеральна рада мала велике значення, вона надавала право
участі меншої частини народу (переважно військовим) в управлінні на місцях і в
політичному житті. Спочатку вона мала переважно військове значення, із часом
посилюється тенденція перетворення її на державний орган, який вирішує
загальнодержавні справи. Оскільки Генеральна рада була громіздкою за складом і
непередбачуваною за результатом рішень, вона в такому вигляді не влаштовувала
гетьмана і старшину. Б. Хмельницький скликав її рідше, а рішення приймав або на
старшинській раді, або самостійно. За його наступників вона скликалась частіше,
переважно для санкціонування рішень царя, до якого іноді апелювала старшина,
чим сприяла втручанню російського уряду у внутрішні справи України.
На думку Д. Дорошенка і Н. Полонської-Василенко, Генеральні ради не могли стати
органом влади в точному сенсі слова через випадковість їх складу, велике число
учасників, можливість сторонніх впливів, тому поволі їх заступають Ради Старшин
[159, с.115-116; 239, с.158], більш впорядковані ніж генеральні, які в кінці
XVII ст. втрачають свій первісний характер демократичного спрямування, органу
вияву волі козацького загалу. Л. Окиншевич вважав Генеральні ради державним
органом в юридичному розумінні цього слова, що базувався на звичаєвому праві.
Це були «збори козацького війська чи делегатів від нього, (інколи за участю
інших класів України), для розгляду й ухвали найважливіших питань зовнішньої та
внутрішньої політики країни й зокрема для обрання гетьманів» [211, с.140,
- Київ+380960830922