РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В НАРОДНИХ ШКОЛАХ БУКОВИНИ ДОСЛІДЖУВАНОГО
ПЕРІОДУ
2.1. Правова база та програмове забезпечення фізичного виховання учнів народних
шкіл Буковини
Актуальним підходом до аналізу означеного аспекту проблеми дисертаційної роботи
розглядаємо його осмислення з позиції законодавчої підтримки вирішення завдань
й організації фізичного виховання учнів у комплексі з іншими компонентами
педагогічного процесу тодішньої народної школи.
Закон „О публичныхъ школахъ народныхъ” (1869) окреслив основні положення щодо
організації та функціонування народних шкіл.
Кількість відділень класів залежала від умов, у яких перебувала школа. Школи
могли бути однокласними (діти всіх класів займались в одному приміщенні з одним
учителем) або поділеними на декілька класів. Якщо дозволяли умови, то, згідно
чинного законодавства [119, с.379; 244, с.7], школи могли розширити до восьми
класів (у цьому випадку вони виконували функції шкіл для міського населення).
Школи для міського населення приймали учнів після п’ятого класу народної школи
і були трикласними (якщо існували окремо), а у рзі поєднання з народною школою,
налічували вісім класів.
Обсяг, у якому викладалися навчальні предмети, був не обов’язковим для всіх
типів шкіл, а визначався кількістю наявних вчительських кадрів [119, с.374;
244, с.7]. Там, де дозволяли умови, з народними школами могли функціонувати
дитячі садки, сільськогосподарські і ремісничі курси [119, с.376; 244, с.7].
Як зазначає О. Пенішкевич, загальнодержавний закон від 14 травня 1869 р.
відзначався особливо демократичним характером, оскільки право регулювання
кількості годин для вивчення предметів із урахуванням потреб народних шкіл і
здоров’я школярів надавалось Крайовим Шкільним Радам, при обов’язковому
обговоренні змін у навчальних планах на учительських конференціях [172, с.55].
Тижневе навантаження учнів коливалося від 19 до 30 навчальних годин залежно від
категорії школи і року навчання дітей. Шкільний обов’язок на Буковині, як
зазначалось у першому розділі, тривав 6 років з додатковим повторним курсом,
який продовжувався ще 2 роки після закінчення народної школи. Мова навчання, як
і до прийняття шкільного Закону (1869), визначалася шкільною адміністрацією з
урахуванням національної більшості населення та думки тих, хто утримував школу
[47, арк.1-4].
Усталені законом принципи функціонування народної школи визначали її мету,
характер і засоби виховання впродовж 6-14-річного віку дітей. Показовим
положенням законодавчого вирішення проблеми фізичного виховання розглядаємо
відповідальність, яку покладав Уряд монархії на батьків: „...батьки чи особи,
що їх заміняють, не можуть позбавляти дітей освіти, яка визначена для офіційної
народної школи” [119, с. 380-381; 172, с.82]. Відразу зазначимо, що в
подальшому Закони щодо освітньої політики лише вносили корективи, натомість
принципово важливі положення залишалися незмінними аж до 1918 р.
Як уже зазначалось, у змісті закону вперше знаходимо офіційне визнання
„тілесних вправ” як обов’язкового предмета викладання в народних школах [172,
с.81; 244, с. 5-6].
Для того, щоб чітко виписати зміст понять, якими будемо послуговуватись для
подальшого аналізу означеного аспекту дослідження, розкриємо наше бачення
сутності сентенції „освітня політика”. Як слушно наголошує О. Пенішкевич, це не
що інше, як комплекс принципів організації системи освіти з їх опертям на
ідеологічні та світоглядні позиції владних інституцій. Дослідниця вважає, що
саме такі принципи визначають цілепокладання і конкретні завдання освіти, добір
її змісту і методів [172, с.71].
У законі досить чітко представлено питання створення для учнів належних умов
навчання у народних школах. Аналіз його окремих положень в ІV розділі „О
учрежденіе школъ” дає всі підстави для висновку про те, що вони відкривали нові
можливості для забезпечення фізичного виховання. Розглянемо їх детальніше.
Так, у § 59 виписано чіткі поради щодо організації школи, зокрема там, „гдъ въ
окресности годины ходу и ... находятъ ся болше якъ 40 дътей, которія мусятъ
посъщати школу выше полъ мили отдаленную” [119, с.390; 257, с.44].
Вважаємо, що певну вагомість мають положення § 63 названого закону, в яких
ідеться про те, що кожна школа повинна мати необхідні шкільні приміщення, що
відповідали б дидактичним і санітарно-гігієнічним нормам, а також про те, що
при кожній школі має бути „площадь для тълесного упруженія, а въ сельскихъ
громадахъ по возможности огородъ для учителя и закладъ для цълей господарскихъ
опытовъ” [119, с.391; 257, с.45].
Результати аналізу першоджерел свідчать, що саме в цей період урядом зроблено
перші спроби укомплектовувати й учительські кадри кваліфікованими особами. У §
11 Закону йшлося, що „Учрежденіи разъ учитильскіи посады могутъ только съ
дозволеніемъ краево-школной власти, и то лишъ тогды снова оудаляеми быти, если
въ пятулътной пересъчи вышеозначенное число учениковъ не окаже ся” [119, с.377;
257, с.28].
Такі настанови розглядаємо як позитивні й для організації фізичного виховання.
Маємо також всі підстави стверджувати, що спонукання батьків до забезпечення
учнів необхідним спорядженням теж стимулювали заняття гімнастикою. Так, § 25
Закону наголошував, що „Родители или ихъ заступатели сутъ обовязани, справляти
дътямъ потребніи школніи книги и иніи учебніи средства” [119, с.381; 257,
с.35].
До позитивних характеристик чинного законодавства доби, яку охоплено
дослідженням, відносимо й ті рекомендації авторів закону, які поширились на
дітей з вадами, оскільки їхнє виховання не випадало з поля зору офіційної влади
монархії. Йдеться про те, що майбутні учителі народних шкіл повинні під час
навчання в п
- Київ+380960830922