РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КАТОЛИЦЬКОЇ ТА ПРАВОСЛАВНОЇ СПІЛЬНОТ У ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ
ЛИТОВСЬКОМУ
2.1. Правове становище католицької релігійної групи населення Великого
князівства Литовського
ВКЛ було територіально, політично, етнічно, економічно та культурно строкатим
державним утворенням. Формування території ВКЛ та процес входження до його
складу руських земель докладно вивчені, передусім М.К. Любавським [170, с.
44-65] та Ф.М. Шабульдо [251, с. 5-73]. Слід зазначити лише мирний характер цих
процесів, який дає можливість розцінити його як середньовічну модель політичної
інтеграції. Значною мірою інтеграційний, а не загарбницький характер утворення
ВКЛ обумовив специфіку його політичного та суспільного устрою протягом всього
періоду самостійного існування цієї держави.
До династичної унії 1385 р. політичний устрій ВКЛ значною мірою відрізнявся від
устрою Польщі та інших сучасних йому європейських країн. Сучасні дослідники
вказують на те, що як держава Литва була менш однорідною й менш централізованою
від Польщі. Варто додати, що водночас ВКЛ ніколи не знало класичної феодальної
сеньйоральної монархії і, незважаючи на довголітню відсутність правильного
централізованого управління, практично не страждало від феодальних усобиць та
роздробленості. Фактор зовнішньополітичної загрози, який став однією з причин
виникнення ВКЛ, суттєво позначився на генезисі держави і права ВКЛ. По-перше,
він сприяв широкому запозиченню державно-правових інститутів із сусідніх країн:
Русі, Польщі, держави Ордену хрестоносців, західноєвропейських країн [109].
По-друге, він привів до того, що складові частини держави, передусім,
слов’янські, довгий час зберігали власні особливості, внутрішню структуру та
політичний устрій [92, с. 121.].
Центр держави становила сама Литва, до якої мирним шляхом було приєднано
Полісся, Чорну Русь і частину Білорусі по річках Березині, середній течії
Дніпра, верхів’ю Прип’яті. Ця територія поділялася на два воєводства –
Віленське та Троцьке, з власним врядуванням, судочинством та власним литовським
правом, що певною мірою ґрунтувалося на давньоруських звичаях Київської доби.
Ця частина країни була найлюднішою, і більшість старої литовської знаті мала
маєтності саме тут.
Формування соціальної спільноти ВКЛ з етнорелігійних позицій досліджене
фрагментарно. В основному увага дослідників зосереджувалася на
соціально-економічних та соціально-станових аспектах становлення суспільства
ВКЛ: формуванні станів феодалів, селянства, міщанства. Етно-соціальна історія,
складовою якої в середньовічному суспільстві обов’язково виступає релігія,
досліджувалася набагато менше.
Етнічний склад суспільства ВКЛ не можна зводити до литовської та руської
(українців та білорусів) частин, як це здебільшого робиться, хоча очевидним є
переважання саме цих груп у суспільстві ВКЛ. Характерним є, наприклад, опис
складу населення у місті Троки (кінець XV ст.) в одній із великокнязівських
грамот: «ляхове, русь, жидове, татарове» [32, док. № 8. – С. 37].
Литовці об’єктивно виступили як титульна етнічна група новоствореної держави,
хоча в момент завершення формування її території (кінець XIV ст.) не
перевищували 10 % її населення. Варто зауважити, що етнічний компонент
ідентичності за часів середньовіччя не завжди був головним – набагато
важливішою була релігійна належність. У цьому плані державотворчий та
суспільствоутворюючий потенціал литовців (які до того ж не складали цілісної
етнічної групи) не слід переоцінювати.
На початку досліджуваного періоду основна маса литовців залишалася
прихильниками політеїстичних вірувань індоєвропейського зразка. М. Меховський
писав про те, що литовці здавна як богів шанували вогонь, ліс, вужів, змій,
особливо вогонь, що безперервно підтримувався жерцем, який підкладав дрова до
вогнища [179, с. 100]. Політеїстичні вірування ще довго залишались у народних
низах.
Як свідчить дослідження М. Юкаса [283, p. 184-189], католицька релігія теж не
була чужою для Литви задовго до подій Кревської унії. Католицькі місіонери
неодноразово відвідували територію Литви, починаючи з Х ст. Язичництво та
християнство довгий час не ворогували, незважаючи на те, що численні (більше
100) воєнних кампаній Тевтонського ордену проти Литви завжди супроводжувалися
спаленням язичницьких капищ. До ХІV ст. на території Литви уже були засновані
францисканські та домініканські монастирі. А уже у 1375 р., за десять років до
Кревської унії, подільський князь Олександр Коріятович надав домініканському
монастирю Матері Божої у Смотричі жалувану грамоту на землю та людність [8,
док. № 4. - С. 21].
У 1251 р. Міндовг, великий князь Литовський хрестився і у 1253 р. отримав
корону з рук римського папи, що з боку останнього, крім суто релігійних
мотивів, було дипломатичним прийомом у справі формування широкого фронту проти
татар, які наступали на Європу з південного сходу. Але зі зменшенням цієї
небезпеки просування католицької релігії у Литві зупинилось.
М. Юкас пов’язує поворот до католицтва із втягненням Гедиміна та його нащадків
до європейської політики. «Католицько-польський вибір» Ягайла, на його думку,
був, передусім, оптимальним вибором, який гарантував ВКЛ суверенітет, чого не
можна було чекати у випадку одруження Ягайла з дочкою московського князя, або ж
прийняття християнства з рук Тевтонського ордену. У цих ситуаціях Ягайло
неминуче став би васалом Ордену або васалом Московського князя.
Католицькі інституції існували на українських землях задовго до їхньої
інкорпорації до ВКЛ. Так, у 1321 р. було засноване перше католицьке єпископство
на території України з центром у Києві. В основному
- Київ+380960830922