РОЗДІЛ 2.
Створення польських військових частин у складі російської армії у
1914–1917 рр.
2.1. Перший Польський леґіон
Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів (1772, 1793 та 1795 рр.) між
сусідніми державами – Австрією, Прусією та Росією – Річ Посполита перестала
існувати. З часу Віденського конгресу 1815 р. і до 1914 р. Західна Польща
пере-бувала у складі Прусії, Галичина з Краковом – Австрії, а найбільша частина
з Варшавою (Царство Польське) дісталася Росії. Збройні виступи проти насильно
нав’язаної влади у 1830–1831, 1846, 1848 та 1863–1864 рр. не призвели до
здобуття Польщею незалежності, і тому поляки могли сподіватися лише на війну,
що пересварить три країни, внаслідок якої з’явиться шанс виступити зі зброєю в
руках на захисті національної незалежності. Така можливість з’явилася лише на
початку ХХ ст.
Від кінця XVIII ст. польські формування утворювалися у різних країнах Європи,
переважно під назвою “леґіонів” (з французької “lйgion” – назва військової
частини з різних родів зброї, сформованої з добровольців, часто іноземців):
перший такий леґіон було утворено ген. Я. Домбровським у 1797 р. у Північній
Італії. Протягом І половини ХІХ ст. існували також три польські леґіони у
Помор’ї (1806–1807), польський леґіон у Римі (1848) та два польські леґіони в
Угорщині (1848–1849) [363, s. 28–54, 72–79, 297–306; 381, s. 115–131].
Зазначені підрозділи створювалися задля боротьби за звільнення польських земель
від загарбників і воювали переважно проти військових сил Австрії, Прусії та
Росії. Проте з початком Першої світової війни подібні військові частини почали
створюватися і в арміях країн, що поділили Польщу. Ці польські формування за
звичкою називатимуть “леґіонами”, а їх солдатів та офіцерів – “леґіонерами”.
Переважна більшість польських політиків вважала, що відновлення незалежності
Польщі можливе лише за умови об’єднання польських земель з усіх трьох імперій,
тому розраховувала на те, що майбутня війна принесе перемогу одній з них, і
після об’єднання польських земель можна буде виборювати незалежність для своєї
країни. Найбільші течії польського національного руху на початку ХХ ст.
представляли Польська соціалістична партія (ППС), репре-зентована
Ю. Пілсудським, який на той час прагнув досягти незалежності Польщі за
підтримки Австро-Угорщини, та Націонал-демократична партія (“ендеція”) на чолі
з Р. Дмовським, який вважав, що найбільш грізну для поляків державу, Німеччину,
вдасться перемогти завдяки Росії, після чого можна буде здобути самостійність
для свого краю. Проте, якщо прибічники Ю. Пілсудського розраховували на збройну
боротьбу за незалежність своєї країни, створивши ще напередодні війни перші
військові формування, прихильники “ендеції” мріяли досягти своєї мети переважно
політичними засобами, і військовий рух поляків у Російській імперії перед
початком Першої світової війни був неактивним. Поважні позиції були також у
політичних партій лівого спрямування – ППС–“лівиці” та Соціал-демократії
Королівства Польського і Литви (СДКПіЛ), – які ставили національне питання на
другий план у порівнянні з соціальним і вважали за недоцільне створення
національної армії.
Вибух 19 липня (1 серпня н. ст.) 1914 р. Першої світової війни викликав
пожвавлення у польському середовищі в усіх трьох імперіях, що поділили польські
землі. Включення земель, населених поляками, до Російської імперії було одним з
завдань Росії у конфлікті з Центральними державами. Вже 1 серпня Верховний
головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович видав
відозву, в який пообіцяв поєднання усіх польських земель під скіпетром
російського царя та відродження Польщі, “вільної в своїй вірі, мові та
самоуправлінні” [106, л. 1]. Хоча вона не була офіційним документом, відозва
розроблялась керівництвом закордонного відомства і була видана за відома
імператора [277, c. 24–34]. Вона досягла своєї мети, викликавши пожвавлення
національних почуттів поляків Царства Польського і поляків-військовослужбовців
російської армії. Цей документ став спричинив появу ідеї про утворення при боці
Росії польської армії [344, s. 100].
Проте російське верховне командування не погоджувалося на створення окремих
національних формувань. Російська імперія, будучи багатонаціональною державою,
набирала свою армію з більшості народів, що її населяли, проте невелика їх
частина служила у національних формуваннях. На підставі розгляду Головним
військово-судним управлінням російського Військового міністерства у
1910–1911 рр. можливості проходження служби і мобілізації до армії поляків,
євреїв, литовців, вірмен, представників мусульманських народів тощо було
вирішено відмовитися від створення особливих національних частин через
можливість загострення національного питання на окраїнах та недоцільність
витрати необхідних для їх організації засобів на розвиток частин, які, на думку
міністерства, були менш боєздатними, ніж російська регулярна армія [316, c.
54].
Тому польські військові формування на початку війни створювалися неофіційно, у
вигляді добровольчих партизанських загонів. Антинімецькі настрої у Царстві
Польському вирішив використати викладач гімназії та агент таємної поліції
Б. Снарський, який утворив загін зі ста “косиньєрів” [344, s. 101]. Проте ані
ця спроба утворити національне формування з поляків, ані наступні, здійснені
Л. Ґоленьовським (серпень 1914), А. Пшисецьким (вересень 1914), Г. Соснов-ським
та К. Лащем (листопад 1914), не призвели до помітних наслідків, бо їх
організатори не мали офіційного дозволу на набір добровольців до своїх
підрозділів. Формально згоду на ор
- Київ+380960830922