Розділ II. ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНА ТА ВИХОВНА ЦІННІСТЬ
ЖУРНАЛУ „МОЛОДА УКРАЇНА”
2.1. Редакторська концепція
часопису........................................................67
2.2. Тема природи в художній
прозі............................................................87
2.3. Дидактична
белетристика....................................................................120
2.4. Огляд поезії та драматургії „Молодої
України”..............................139
ВИСНОВКИ
.........................................................................................................159
БІБЛІОГРАФІЯ
.................................................................................................
166
ДОДАТКИ
............................................................................................................
197
А. Кореспонденція у справі видання „Молодої України”.....................197
Б. Бібліографічний покажчик публікацій
журналу „Молода
Україна”........................................................................201
В. Іменний покажчик автури журналу „Молода Україна”....................224
ВСТУП
В українській художній культурі період кінця ХІХ та початку ХХ століть був
надзвичайно багатим та плідним. Це був справжній розквіт літературної творчості
та ряду національно орієнтованих мистецтв – театру, живопису, графіки,
архітектури, музики. За відносно короткий проміжок часу – від межі століть до
періоду Першої світової війни – українська культура пройшла стрімкий шлях
розвитку, водночас розвиваючи риси національної самосвідомості і осягаючи етапи
західноєвропейського художнього процесу.
Літературознавча наука досить довго ігнорувала справжні досягнення цього
періоду та спрощувала й фальсифікувала картину художнього розвитку. Художня
спадщина цілком відмінних, а нерідко й протилежних за творчою манерою,
естетичними сподобаннями та стилістичною спрямованістю художників маркувалася
як "реалізм", а все, що не вкладалося в цю формулу, отримувало зневажливі
ярлики "буржуазно-націоналістичних тенденцій", "ідейно шкідливих творів" чи
"формалістичних збочень". Таким чином, багатство вітчизняної культури штучно
обмежувалося, зводилося до чинників, що відповідали накинутим ідеологічним
нормам.
Українська література, так само, як літератури інших народів, була і є
невід’ємною часткою світового художнього процесу та, згідно з історичною
закономірністю, пройшла загальні стильові етапи, виробила власні форми та
жанри, створила власний національний варіант мистецтва слова. Усвідомлення
цього факту дозволяє сучасному дослідникові під новим кутом зору розглянути
творчість епохи кінця ХІХ та початку ХХ століття, зрозуміти певну
закономірність у цілому ряді характерних явищ, заповнити низку "білих плям" у
вивченні процесів, що відбувалися тоді на Україні. Ця проблематика потребує
переакцентування з сучасних позицій, глибокого та уважного дослідження в новій
історії української літератури, в якій знайдеться місце для різних постатей,
жанрів, форм, а також для характеристики соціологічних та рецептивних аспектів
художньої літератури.
З одного боку, нині відкриваються широкі можливості поповнення, примноження
культурно-мистецьких цінностей і, отже, верифікації пізнання нашої національної
літератури в різних її аспектах та виявах. Можемо точніше, коректніше й
переконливіше говорити про багато літературних постатей та творів, визначне
місце яких уже давно є безсумнівним для національної та європейської культури.
З іншого боку, потребою дня стало переосмислення літературного канону,
дослідження імен, які раніше з ідеологічних чи інших причин були вилучені з
історії літератури, несправедливо забуті. Сучасний погляд на творчість таких
призабутих письменників засвідчує, що вона може бути перечитана та суттєво
доповнити, а нерідко й внести корективи в наше уявлення про літературне життя
епохи, його естетичні особливості, жанростильову динаміку. Нині виробляється
нова концепція розвитку української літератури, в якій творча діяльність
призабутих майстрів слова посідає певне місце та дозволяє відреєструвати
подекуди важко ідентифіковану духовну спадщину нашої літератури.
Раніше роль непровідних письменників у історії літератури переважно зводилася
до тла для класичних авторів, хоча насправді це уявлення не тільки спрощене,
але й відверто хибне. Справа у тому, що класики оприявнюють лише найбільш
характерні тенденції епохи, проте їх творчість нерідко відображає картини
літературного розвитку однобічно, спрощено і навіть тенденційно. Отже,
творчості чільних майстрів слова для об’єктивного уявлення, яке ставить собі за
завдання літературознавча наука, явно замало.
Досліджувана епоха цікава тим, що вона породила блискучу плеяду різноманітних
майстрів, які утверджували цінності національної культури. Нас досі дивує
європейський рівень майстерності багатьох літераторів, їхні широкі творчі
зацікавлення, а також свідомість національно зорієнтованого мистецтва [213:
499-510; 105: 7]. Можливо, саме завдяки високому рівню культур, широті
світогляду більшість письменників цього покоління знали і високо цінували
національні художні традиції, розуміли їх як частку загальнолюдської спадщини і
вміли використовувати, оргaнiчно вплітаючи в мистецьку мову свого часу.
Особливий інтерес становить для нас розвиток відносно нових галузей художньої
творчості, що на початку ХХ століття засвідчив становлення повноцінної
національної культури. Такими галузями є журналістика та дитяча творчість, що
переживають безумовне