РОЗДІЛ 2
РАННІЙ УКРАЇНСЬКИЙ НЕОРОМАНТИЗМ І ЙОГО ПОСЛІДОВНИКИ
Ранній український неоромантизм у прозі (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) найпотужніше
зазвучав у творчості О.Кобилянської, в центрі якої – духовно-моральні основи
естетики. Кобилянська формулює власну етичну та естетичну позицію щодо багатьох
тогочасних проблем: місце і роль жінки в суспільстві як митця і жінки взагалі,
пошуки митцем “істинної краси”, формування національної свідомості та
патріотизму тощо. Відмінною рисою її творчості був пошук ідеального з позицій
духовних начал. Письменниця прагнула сприймати світ цілісно: у взаємовпливах на
душу людини літератури, музики, малярства, природи як проявів Божественного
начала, де красиве є моральним, а моральне – високодуховним та естетичним.
Категорію моральності / етичності О.Кобилянська розуміла по-новому для свого
часу – широко, у контексті загальнолюдських цінностей. З цієї причини її власна
концепція була оптимістичною, оскільки базувалася на вірі у Бога / Логос /
Космічний розум, часткою якого є людина, яка шляхом пошуків, важкої
безкорисливої праці й страждань прямувала до очищення / світла / щастя. У
кожному наступному творі, крок за кроком, мисткиня розкривала і поглиблювала
все нові й нові грані неоромантизму. Її творчість стала основою для
неоромантиків наступного покоління.
На новому витку “новоромантичний” літературний дискурс у міжвоєнній Галичині
можна зіставити із “двома фазами” (А.Біла) – “розсіяний, пошуковий етап 1920-х
і зрілий, ідеологічно і стилістично кристалізований, період 1930-х рр. [47,
300]”. Поява нового, модерного в літературі на рубежі XIX- XX віків і 20-30-х
рр. ХХ ст. не могла не хвилювати тогочасну українську суспільність , яка
пов’язувала з нею (літературою) розвій не тільки культури, а й
суспільно-політичної думки.
Поява нового покоління неоромантиків у 20-30-х рр. ХХ ст. збігається із подіями
І св. війни й національно-визвольними змаганнями 1918-1920-х рр. В цей час на
Галичині відгукуються на власні історичні події такі письменники як
О.Турянський, Р.Купчинський, К.Гриневичева, А.Чайковський, А.Лотоцький,
Б.-І.Антонич. Міжвоєнний період на Галичині був особливим періодом в історії
України, бо під час І св. війни патріотично налаштовані галичани мріяли й
планували визволити своїх наддніпрянських братів з-під неволі російського
царизму та назавжди об’єднати всі українські землі. З такою метою, наприклад,
було утворене перше українське військо на Галичині - січові стрільці, про що
писав, наприклад, у своєму романі “Заметіль” Р.Купчинський. Але цим планам тоді
не дано було здійснитися.
Так сталося, що український літературний процес, у зв’язку з постійною
боротьбою за виживання українського народу та боротьбою за його державність,
тісно пов’язаний з політикою. Та після поразки Австрії у І св. війні та нового
розподілу Європи, несправедливого з погляду українців, сподівання на власну
державу виявилися марними. У пресі того часу звучало багато розчарувань та
звинувачень, але ідея державності була настільки сильною у галичан, що в
суспільно-політичному та культурному житті сформувався потужний
патріотично-оптимістичний напрям, який суттєво підсилив неоромантичний
світогляд в ментальності народу й створив сприятливі умови для розвитку
неоромантизму в літературі.
З’явилося нове покоління неоромантиків, яке мистецьки виражало
духовно-патріотичні віяння міжвоєнної доби. У цьому розумінні неоромантизм був
не тільки літературним напрямом, а світоглядом значної частини галицького
суспільства. Він не був “кривавим” і комуністичним, як у Ю.Яновського чи
М.Хвильового, але патріотичним із суспільними нотками демократизму, як пізніше
у О.Ольжича та О.Теліги, оскільки головною ідеологією тут була не партійна
приналежність чи відданість комуністичній ідеї (боротьба між партіями за сфери
панування), а ідея демократичної соборної України.
У зв’язку з цим у прозі 20-30-х рр. на Західній Україні появляється велика
кількість історичних творів. Саме це було відмінною рисою не тільки міжвоєнного
періоду на Галичині, а й розвитку неоромантизму “нового” покоління письменників
– патріотизм / історизм / релігійність.
Неоромантизм українця завжди був пов’язаний із оптимістичним відчуттям світу,
надією та вірою, а в історичній прозі можна було якнайкраще виразити своє
велике бажання мати могутню європейську державу. Хоч, звичайно, історична
белетристика мала також завдання розвинути в українця почуття гордості за своє
“славне минуле” та впевненості в тому, що народ, який мав державу, зможе
відвоювати її і сьогодні. Про це твори К.Гриневичевої, А.Лотоцького,
А.Чайковського, в яких, порівняно, наприклад, із реалістичними творами
Ю.Опільського, присутній ліричний струмінь.
Твори західноукраїнських неоромантиків були спрямовані на Європу, головною
темою й ідеєю їх була Україна як майбутня могутня держава, її соборність та
незалежність, пропаганда християнських моральних цінностей, релігійність і
містицизм; також митці піднімали, як одне із важливих, питання емансипації та
рівноправності жінки, емансипації людського духу взагалі, шляху до демократії
через збереження власних традицій. На противагу цьому, наприклад, комуністи
М.Хвильовий, Ю.Яновський та О.Довженко, хоч і закликали “до Європи”, але
перебували під значним впливом Москви з її тоталітарними цінностями; “романтика
революції” перших двох грунтувалася не на загальнолюдських ідеалах, а, як
пізніше виявилося, на їх знищенні, на пануванні атеїзму й більшовицької
“моралі”, на перемозі “червоного терору”, який замінив ідею державності
інтер