РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-АНТРОПОЛОГІЧНІ КАТЕГОРІЇ
НАУКОВОЇ КУЛЬТУРИ
2.1. Соціальні категорії наукової культури.
Подальша розробка феномена наукової культури була тісно взаємопов'язана з визначенням соціальних модусів науки (наукової діяльності, цілепокладання та ідеалів науки, наукового виробництва). Зазначені виміри звичайно являли собою дескрипцію більш універсальної форми культури - науки. Дослідження останньої, по-перше, було зорієнтоване на пояснення сутнісних моментів даного виду діяльності, що укорінюється в системі соціальних, міжлюдських взаємовідносин.
Теоретичні розвідки категорій здійснювались на основі осмислення соціальних, історичних, морально-ціннісних та духовних відносин, що визначають науку як форму культури. Культурною наука є в тій мірі, коли у її змісті втілена та представлена здібність людини до опанування вже наявними знаннями про універсум та джерела цього знання і відтворення їх у часі і просторі, тобто у соціумі, що передбачає певну соціальну пам'ять, певну систему кодифікації. Висвітлюючи проблеми соціальної сутності науки, як форми культури, українські мислителі розглянули її не лише як вид специфічної діяльності в межах суспільно-економічного, духовного розвитку людини.
Вважаємо, що розробка соціальних вимірів науки і, відповідно, формування засад наукової культури, категорій у творчості українських філософів у вказаний період, були визначені наступними чинниками:
* По-перше, мало місце поглиблене витлумачення науки у світлі ідей марксистської філософії.
* По-друге, вітчизняні філософи звертали увагу на те, що наука є не тільки результатом вмотивованої, цілеспрямованої діяльності людини, яка пізнає світ, а й внутрішньо-смисловим, історичним архетипом культури. В останній вона стає своєрідною дійсністю, що забезпечує впорядкування світу в категоріальній будові мислення, а також зумовлює відтворення нових форм світовідношення людини. Власне, крізь експозицію минулого, сучасного й майбутнього стану розвитку науки відкривається можливість дослідити динаміку її відносин в культурі та цивілізації.
Над розробкою соціальних вимірів науки в Україні працювали В.Д. Білогуб, Г.М. Добров, Ф.М. Канак, С.Б. Кримський, П.В. Копнін, М.В. Попович, В.І. Шинкарук та інші. В своїх творчих розробках філософи прагнули пояснити феномен становлення науки як можливого гармонійного співіснування розсудку з рівнем життєвого світогляду, теоретичною і предметно-практичною творчістю людини, яка розуміє себе, і врешті-решт, пізнає довколишній світ.
На початку 60-х років ХХ століття в українській філософії посутніми для формування даного виміру наукової культури виявились розробки Г.М. Доброва, який визначив основні напрямки розвитку вищеозначеної категорії у системі наукознавства. Наукознавство, наголошує мислитель, здатне сприяти еволюції різноманітних наукових процесів з відповідною стратегічною програмою розробки засобів організаційного та соціального впливу, передбачувати наслідки науково-технічної політики, висвітлювати світоглядний зміст когнітивної діяльності людини. У цих дослідженнях мова йшла фактично не лише про аналіз процесу управління наукою, але про створення системних характеристик пізнавальних, теоретичних і прикладних потреб суспільства і науки, що викликали до життя специфічну галузь теоретичних досліджень - наукознавство; зумовили виняткову актуальність взаємодії наукознавства з кібернетикою, інформатикою та іншими науковими дисциплінами математичного циклу [43, 70].
Наукознавство виявилось новою галуззю знання, що здатне пояснити не лише рівні предметно-практичного впливу науки на розвиток суспільства, а, у певному сенсі, й контекст гносеологічного знання, який змінює, посилює зв'язки і відносини, властиві науково-дослідницькій праці. Цей контекст Г.М. Добров визначав як інформаційний, що, на його думку, включає формування наукових ідей, серед яких спостерігаються суб'єктивно-правові і морально етичні відносини в колективі, економічні стимули і форми соціальної відповідальності вченого.
Наприкінці 80-х років над розвитком проблем соціального виміру науки працювала В.Д. Білогуб. Розглядаючи в праці "Соціальні орієнтири науки" (К., 1989) поняття науки як процесу становлення, розвитку та формування специфічного виду діяльності людини з виробництва наукових знань, вона розрізнює результати її діяльності як дійсності та процесу.
При цьому постійно позиціонується ідея про те, що наука не є проявом винятково соціальних або культурних відносин, але й історично обумовлених традицій і норм пізнавальних практик, проявом духовних пошуків людини у процесі індивідуально-творчого освоєння дійсності, на рівні отримання загально-теоретичних знань та проблематизацією процесу самопізнання. Власне динаміка розвитку самопізнання формує нові перспективи тлумачення ролі і призначення науки, як унікального типу розумової діяльності вчених у сучасному світі, а також зініційовує формування нової галузі досліджень - етики науки.
Розвиваючись в межах суспільних відносин, вона включає в себе можливості до пояснення сутнісних моментів розвитку мислення людини, яка перебуває в науковому світі, а також зумовлює певні методологічні, світоглядні, етичні орієнтири власного розвитку, що постають і важливими факторами наукової культури: "В ряді галузей науки (біологія, генетика, експериментальна медицина, ядерна фізика, нейрофізіологія та інших) гостро постають проблеми соціально-етичного регулювання наукових досліджень, соціального контролю, допустимістю мораторію на дослідження, які загрожують людині та людству. Це веде до формування нової наукової дисципліни - етики науки" [5, 172].
Соціально-культурна неоднозначність даного феномена, на думку філософа, розкривається внаслідок розуміння співвідношення науки і загальнолюдських цінностей. Переосмислення останніх спонукає до підвищення соціально-політичної, моральної відповідальності вчених за подальшу долю людства. Розвиваючись на основі комплексу внутрішніх мето