РОЗДІЛ 2
ДИНАМІКА ПЕРЕВАЖНИХ ПРАВ
2.1. Встановлення та виникнення переважних прав
При дослідженні переважних прав крізь призму їх встановлення, виникнення,
реалізації, припинення і захисту слід вказати на те, що ці стадії знаходяться в
тісному зв’язку та є взаємообумовленими настільки, що інколи буває навіть
неможливо провести певну межу, наприклад, між встановленням і виникненням,
реалізацією та припиненням, або ж реалізацією й захистом переважних прав.
З’ясування сутності встановлення переважних прав тісно взаємопов’язане з їх
виникненням. У цивілістиці відсутня єдина точка зору стосовно виникнення
переважних прав. Зазвичай про це згадується лише похідним чином [85, с. 385;
230, с. 158; 231, с. 95; 232, с. 79; 233, с. 104; 234, с. 171] і навіть не
приділяється увага розбіжностям між їх наявністю у особи і можливістю такої
тільки у випадках, передбачених законом [235, с. 103 – 104]. Таке ставлення до
переважних прав не дивує, адже й сам законодавець у різних нормах використовує
різні терміни при закріпленні переважних прав, наприклад, зазначаючи, що особи
“мають” ці права (ст. 137) або “користуються” ними (ст. 147 ЦК).
Ще О. Красавчиков зазначав, що норма права сама по собі не може наділити
суб’єктів правами й обов’язками, бо вони виникають лише за наявності юридичних
фактів. Норма права лише створює юридичну можливість виникнення, зміни й
припинення цивільних правовідносин, вказує на ті конкретні умови, обставини
(факти), за яких правовий зв’язок розпочинає рухатися [236, с. 76]. У
конкретних правовідносинах суб’єктивне право “персоніфікується”,
індивідуалізується [237, с. 28].
Саме тому видається за потрібне розмежовувати два моменти:
1) встановлення [15 Примітка. Вживання терміну “встановлення права” обумовлене
тим, що законодавець при визначенні поняття договору (ст. 626 ЦК) використовує
зазначене словосполучення.] (закріплення) переважного права;
2) виникнення переважного права як започаткування можливості його реалізувати.
Встановленням переважного права є його закріплення в договорі або законі як
певної можливості особи – носія суб’єктивного права. Втім, така можливість може
стати дійсністю лише за наявності додаткових юридичних фактів, позначених у
договорі або законі. Тому воно реально виникає лише з моменту настання цих
юридичних фактів. З огляду на його супроводжувальний, похідний характер, воно з
цього моменту сприяє набуттю іншого права – речового, зобов’язального,
корпоративного, виключного. Тобто, переважні права, встановлені в договорі або
законі, перебувають у неактивному (пасивному) стані та для їх виникнення
необхідні певні юридичні факти (фактичні склади).
Отже, договір є підставою встановлення переважних прав (юридичним фактом) і
джерелом, у якому вони закріплюються. Специфіка першого полягає в тому, що
договір є лише першим (а не єдиним!) у складі юридичних фактів, необхідних і
достатніх для виникнення переважного права. Специфіка ж другого у тому, що
договір надає суб’єктам можливості встановлювати переважне право у тих типах
(видах) договорів, законодавче регулювання яких не передбачає переважних прав
їх сторін або навіть якщо законом позначається на їх відсутність (наприклад,
при позичці – ч. 2 ст. 832 ЦК). У цих випадках простежується дія принципу
свободи договору (ст. 6 ЦК). Відтак, для встановлення переважних прав має
істотне значення договірний спосіб регулювання суспільних відносин, що потребує
деяких застережень.
У радянські часи виділяли (із точки зору взаємного положення суб’єктів)
координаційне індивідуальне регулювання (автономно-договірна форма), яке
виражалось у напрацюванні сторонами умов договору, що відповідали б нормам
права і відображали б їх погоджену волю [134, с. 70]. За влучним висловом С.
Алексєєва, таке регулювання виступало “автономним” джерелом юридичної енергії
[238, с. 295]. Втім, в умовах планової економіки договірне регулювання
відображало загальні тенденції суспільного життя і повинно було базуватися
винятково на нормах закону [239, с. 272].
Прийняття ж нового ЦК зумовило зміну основних засад регулювання цивільних
правовідносин. Воно стало базуватися на принципах свободи договору,
справедливості, добросовісності та розумності [240, с. 15; 241, с. 8]. В
договірній сфері закон перестає вважатися істиною в останній інстанції, сторони
мають право відступати від його положень, коригуючи його до своїх інтересів. І
лише тоді, коли вони не виявлять бажання скористатися наданою їм можливістю
саморегуляції своїх відносин у договірній сфері при визначенні змісту договору,
застосуванню підлягають положення, закріплені щодо нього в актах цивільного
законодавства [242, с. 98].
М. Сібільов обґрунтовано доводить існування в сучасних умовах двох моделей
правового регулювання договірних відносин – внутрішньої (саморегулювання
сторін) та зовнішньої (регулювання на підставі нормативних приписів). Сентенція
першої полягає в тому, що сторони скористалися наданою їм можливістю
регулювання та обмежили коло умов договору лише ініціативними умовами. Сутність
ж другої характеризується тим, що сторони відмовилися від можливості
саморегулювання і погодилися на зовнішнє регулювання своїх відносин, на
підставі приписів актів цивільного законодавства [243, с. 19 – 20; 244, с. 420
– 421].
Видається, що відсутні будь-які перешкоди для екстраполяції зазначених моделей
регулювання й на переважні права, але з визначенням тих критеріїв, якими
потрібно керуватися при їх встановленні на договірному рівні. За своєю
юридичною сутністю вказані критерії будуть нічим іншим, як межами свободи
договору [245, с. 215; 246, с. 25; 247, с. 16].
Од
- Київ+380960830922