РОЗДІЛ 2
"ФІЛОСОФСЬКИЙ СЕНС" ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ В СИСТЕМІ ПРОФЕСІЙНИХ ХАРАКТЕРИСТИК СУЧАСНОГО ОСВІТЯНИНА
2.1. Феномен педагогічної майстерності як предмет аксіологічної рефлексії
Процеси державотворення, що відбуваються в Україні сьогодні, спричинили істотні перетворення в системі освіти. Сучасна школа має не просто дати учням певний обсяг знань і умінь, але й сформувати таку людину, яка здатна творчо мислити, розвивати свій світогляд, приймати рішення, виробити власну позицію в житті, адекватне ставлення до себе й інших і вміння адаптуватися до умов життя. Усе це орієнтує на внесення кардинальних змін у стратегію розгортання процесу навчання, за якою акценти переносяться на особистість як суб'єкт навчальної діяльності. Тому нині так гостро стоїть проблема перебудови і підвищення ефективності педагогічного процесу, надання йому особистісно-орієнтованого характеру. Така перебудова зумовлюється спроможністю вчителя позбутися стереотипів, готовністю до перегляду власних поглядів, постійною самоосвітою та самовдосконаленням. Сучасний педагог повинен бути готовим до змін, здатним сміливо ухвалювати педагогічні рішення, виявляти ініціативу, креативність. Проблема ефективності, результативності педагогічного процесу може бути розв'язана лише за умови забезпечення високої компетентності та відповідної професійної майстерності кожного педагога.
На жаль, наявний стан речей в системі освіти в Українській державі не сприяє розвиткові педагогічної майстерності вчителя. Адже ця система й досі не позбулася тих негативних рис, які вона успадкувала від радянської освіти, котра забезпечувала соціалізацію підростаючих поколінь в традиційному (непрогресуючому) суспільстві. Тому для забезпечення формування високої компетентності та належного рівня професійної майстерності кожного педагога українській освіті необхідно ліквідувати негативні наслідки впливу попередньої освітньої системи [9; 247].
Насамперед, сучасна модель освіти має подолати власний закритий характер і, як наслідок, нездатність еволюціонувати і адаптуватися до нових умов та потреб суспільства. Освіта становить сьогодні більш-менш самостійну сферу життя, яка до певної міри протистоїть наявним соціальним негараздам, оскільки нібито орієнтується на "вічні" цінності та ідеали. Однак не тільки випускники школи, але й самі вчителі ще не здатні повною мірою реалізувати себе в суспільному житті. Крім того, традиційним для закритої системи освіти є й те, що реальні цілі її функціонування та механізми, які забезпечують їх реалізацію, обирають лише працівники освіти. Суспільство і навіть держава сьогодні не мають дієвих чинників впливу на роботу освітніх закладів. Тому в царині освіти України зберігається авторитаризм та ієрархія відносин, зумовлені закритим характером цієї системи.
Українській освіті притаманні недобросовісна конкуренція та конфліктний характер стосунків. Конфронтація породжується розходженнями цілей учнів, вчителів, управлінців. Ці розходження пояснюються тим, що школа реально не сприяє рівності й розвитку індивідуальних креативних здібностей дітей та встановленню доброзичливих взаємин між вчителями. Останні часто проявляють відкрито свою незгоду щодо вказівок дирекції або можуть негативно ставитись до свого "занадто" сумлінного колеги, який творчо та "нестандартно" підходить до організації навчання і виховання, готовий відкривати світ пізнання разом із дітьми. Така конфронтація обмежує можливості для розвитку здібним учням, перешкоджає професійному зростанню педагогів, примушує талановитих, ініціативних, критично мислячих вчителів та управлінців залишати систему освіти.
Водночас українська школа орієнтована не на продуктивне навчання та виховання, а на забезпечення формального перебігу навчально-виховного процесу: на виконання затверджених програм, проведення визначеної нормативами кількості занять, ведення обов'язкової документації тощо. Орієнтація на формальні показники зумовлена надмірною абстрактністю і розмитістю цілей діяльності освітніх закладів, пануванням в системі освіти бюрократії, конфронтацією та недобросовісною конкуренцією учнів, учителів, управлінців.
Не сприяє продуктивній роботі системи освіти інформуючий характер навчання, в основі якого лежить науково-технократична парадигма освіти. Процес навчання в школі має монологічний характер і найчастіше орієнтований на відтворення "програмного матеріалу", який міститься в підручнику.
Вже нікого не дивує той факт, що фах учителя перестав бути престижним. Частково в тому винна влада, яка неспроможна належним чином забезпечити матеріальну та фінансову сторону навчального процесу, а частково й самі учні, для яких шкільна освіта перетворюється лише на отримання атестата. Здавалось би, десять років учитель передає свої знання та розуміння певного предмета учневі, а у випускному класі цей учень (переважно з волі батьків) підшукує репетитора, оскільки шкільної освіти замало для того, аби стати студентом. Маємо таку парадоксальну ситуацію, що у випускних класах дедалі менше учнів прислухається до учительських настанов та вивчає предмет послідовно, надаючи перевагу заняттям з репетитором. Усвідомлюється падіння рівня довіри до знань учителів. Соціологічні опитування стверджують, що майже п'ятдесят відсотків абітурієнтів користуються послугами репетитора або відвідують підготовчі курси. А це означає, що десь від Нового року майже половина учнів випускних класів дивиться на вчителя без найменшого зацікавлення, хоч би як той не намагався залучити дітей до навчання [21].
Як зазначають фахівці, суттєве скорочення обсягів фінансування освіти призвело до стрімкого погіршення стану матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, зниження загального освітнього рівня населення, неприпустимого приниження соціального статусу вчителя, обмеження права на доступ до освіти, що спричиняє соціальну нестабільність українського суспільства [222, 2]. На думку директора головної астрономічної обсерваторії НАН України акад