РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИПИНЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
Проблема припинення чи зупинення міжнародних договорів, зокрема, класифікація за певними критеріями та категоріями, завжди перебувала в центрі уваги міжнародно-правової доктрини і практики. Факт ухвалення Віденських конвенцій 1969 та 1986 рр. завершив процес кодифікації права міжнародних договорів і продемонстрував зацікавленість світової спільноти у впорядкуванні в рамках єдиного тексту (маються на увазі тексти обох конвенцій) кодифікацію сукупності правил, що вже діяли до цього у сфері права міжнародних договорів. У цьому сенсі право міжнародних договорів за параметрами значущості порівнюються з дипломатичним правом: договірні і дипломатичні відносини існували століттями (але в звичаєво-правовому режимі), і лише в 60-ті роки ХХ століття після відповідної роботи (у праві міжнародних договорів - це Віденські конвенції 1969 і 1986 рр., а в дипломатичному праві - це Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. і Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р.) були прийняті широкомасштабні документи, що перевели правовідносини держав із звичаєво-правового в договірно-правовий режим. Констатація того, що Віденська конвенція 1969 р. кодифікувала лише значну частину, але не всі норми права міжнародних договорів, свідчить про історичну значущість інституту міжнародних договорів та його подальший перспективний розвиток.
Доцільність укладення двох, а не однієї загальної конвенції з права міжнародних договорів, на погляд фахівців, зумовлюється як бурхливим розвитком міжнародних відносин та міжнародного права, що їх регулює, а саме, міжнародного права договорів як окремої провідної галузі міжнародного права. Це стало результатом збільшеного обсягу договірних міжнародних відносин у другій половині ХХ - на початку ХХІ століття, наявністю досить різнопланової практики припинення міжнародних договорів в добу глобалізації та регіональної інтеграції, які впливають на стан договірного права, тобто конкретно визначеної сфери, в якій здійснюється міжнародно-правове регулювання припинення міжнародних договорів.
Сучасне міжнародне право зорієнтовано на дотримання всього комплексу принципів міжнародного права і в цьому аспекті сприяє розвитку права міжнародних договорів з метою ефективного функціонування галузі і регулювання договірних відносин відповідно до міжнародного законодавства. Міжнародний суд згідно з положеннями статей 66 Конвенцій 1969 і 1986 рр. створює реальні юридичні можливості для сторін щодо застосування імперативних принципів jus cogens і забезпечення принципу обов'язковості норм сучасного міжнародного права.
Питанням припинення і зупинення дії договорів присвячена частина п'ята Віденських конвенцій 1969 та 1986 рр. (статті 54-64), які виступають головними кодифікованими джерелами припинення міжнародних договорів. Враховуючи порівняльно-правовий аналіз норм і положень обох конвенцій, необхідно підкреслити, що обидві конвенції відносяться до числа багатосторонніх та універсальних; конвенції є міждержавними; обидві конвенції виступають адміністративно-правовими, присвяченими вирішенню конкретних, спеціальних питань; вони є писаними; безстроковими; відкритими; відповідають основним принципам міжнародного права, закріпленим у Статуті ООН та інших відповідних документах (перш за все, вони засновані на принципах належного виконання міжнародно-правових зобов'язань) [41; 77; 113].
Конвенції мають традиційну структуру міжнародного договору: є преамбули, їхні норми (частина з яких мають імперативну юридичну силу, інші ж характеризуються як диспозитивні), згруповані за логічним та систематичним принципами на частини, розділи та статті; водночас в конвенціях наявні заключні частини, в яких зазначаються їх правові характеристики та доповнення до них. У зв'язку з наявністю обох документів передбачений порядок набуття ними загальної чинності на умовах ad referendum - тобто з обов'язковою ратифікацією у вищих органах представницької влади держав-учасниць; при цьому депозитарієм ратифікаційних грамот конвенцій виступає Генеральний Секретар ООН. Відповідно до ст.102 Статуту ООН Конвенції підлягають реєстрації в Секретаріаті ООН та промульгації. Гарантії виконання конвенцій та контроль за їх виконанням передбачений через органи, які можуть бути спеціально створені з цією метою в рамках конвенцій або через передачу контрольних функцій вже існуючим органам за бажанням держав-учасниць.
Обидві конвенції передбачають право держав ставати учасницями міжнародного договору не лише шляхом його безпосереднього підписання після проходження стадій його укладення - переговорів, перевірки автентичності, парафування тощо, але також й шляхом прийняття та затвердження його тексту: нотифікації - обміну листами, які свідчать про бажання суб'єктів після набуття ним загальної чинності. Така свобода держав-суб'єктів міжнародного права у виборі засобів вступу до договірних відносин з іншими суб'єктами свідчить про широкі можливості держав розширювати, використовуючи норми цих Конвенцій, договірні початки регулювання різних за формою і видом міжнародних відносин. Тим самим регулятивний вплив на міжнародні відносини зі сторони міжнародного договору завдяки конвенціям стає вирішальним порівняно зі ступенем регламентації цих відносин нормами звичаєвого міжнародного права.
При порівнянні двох конвенцій звертає на себе увагу те провідне місце, яким сучасне міжнародне право наділяє передусім Віденські конвенції про право міжнародних договорів, оскільки вони регулюють різнопланові аспекти міжнародних договірних відносин, які виникають з появою та припиненням договору. Договір є основним джерелом міжнародного права, норми якого регулюють відносини між його суб'єктами, тому виступає основною формою міжнародно-правового спілкування між державами та найважливішим методом його регулювання. Отже, Віденські конвенції про право міжнародних договорів встановлюють порядок появи нових джерел всього міжнародного права договорів (у