РОЗДІЛ 2
ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ ЯК СТРОК ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
2. 1. ПОНЯТТЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ТА МЕЖІ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ
Цивільне законодавство України (ст. 256 ЦК) визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. З цього легального визначення випливає, що строк, у межах якого особа, чиє право порушене, може вимагати захисту або примусового здійснення свого права, є строком захисту цивільного права. Оскільки основним засобом захисту порушеного права є позов, цей строк одержав назву строку позовної давності. Позовна давність розглядається як сукупність темпоральних і "діяльнісних" рис. Темпоральні риси проявляються у тому, що досліджуване правове явище є певним періодом у часі, а "діяльнісні" ознаки передбачають, що позовна давність включає подання позову або вчинення (невчинення) інших дій в межах строку, втрату права на захист (права на позов). Темпоральні риси вказують на зв'язок позовної давності із строками та іншими часовими категоріями цивільного права, що мають по більшості об'єктивний характер, тоді як "діяльнісні" свідчать про вплив цього інституту на дії осіб, виникнення, зміну чи припинення їх суб'єктивних прав і обов'язків. Остання група рис зазначає на спрямованість позовної давності на захист прав та інтересів зацікавленої особи.
Зміст позовної давності становить єдність всіх істотних ознак. Відсутність хоча б однієї з них тягне за собою порушення "цілісності" поняття позовної давності, встановленої ст. 255 ЦК.
Предметом позовної давності виступає матеріально-правова вимога особи про захист права або інтересу. При цьому стало вже традиційним, що цивільне законодавство як України, так і інших держав колишнього СРСР не знає цього терміна, оперуючи замість нього терміном "поняття позовної давності" (ст. 256 ЦК, ст. 195 ЦК РФ, ст. 147 ЦК Туркменістану), чого не можна сказати про акти цивільного законодавства європейських країн. Так, НЦУ містить § 194 "Предмет позовної давності", в якому вказується, що право вимагати від іншої особи вчинення дій чи утримання від дій (вимога) підпадає під дію позовної давності.
В цивілістичній літературі предмет позовної давності аналізується лише у працях деяких дослідників, зокрема О. І. Федорової та
Є. О. Крашенинникова, котрі зазначають, що предметом позовної давності не можуть бути регулятивні цивільні правовідносини, як абсолютні, так і відносні. Внаслідок їх регулятивного характеру вони позбавлені можливості примусового здійснення юрисдикційним органом, в тому числі судом [146,
с. 46-51]. Дійсно, такі цивільні правовідносини, зокрема відносини власності, договірні відносини, виникають, змінюються та припиняються лише за волею їх суб'єктів, вплинути на їх динаміку та здійснення юрисдикційний орган не може. Та це суперечило б самій природі цивільних відносин як таких, що виникають на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників (ст. 1 ЦК). Це, звичайно, стосується їх нормального, непорушеного стану. В разі негативного впливу на регулятивне цивільне правовідношення і виникає право на позов - охоронювальне право вимоги, що зобов'язує певну особу до вчинення певних дій та здатне до примусової реалізації юрисдикційним органом [147, с. 9]. Виділяють такі ознаки цього права.
1. Охоронювальний характер права на позов, тобто його спрямованість на захист регулятивного суб'єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу.
2. Відносний характер цього права, тобто його суб'єкт пов'язаний із певною, чітко визначеною особою. Ця ознака видається досить важливою з огляду на наступне. По-перше, навіть якщо регулятивне правовідношення, що захищається, є абсолютним (наприклад, право власності), право на позов завжди буде відносним. По-друге, наведена ознака дозволяє відмежувати право на позов від правомочності захисту (правомочність вимоги), що входить до складу абсолютного права, та зобов'язує всіх третіх осіб утримуватися від вторгнення у сферу цього абсолютного права. Це може бути проілюстровано на прикладі такого абсолютного права, яким є право власності. Підкреслюючи його абсолютний характер, І. В. Спасибо-Фатєєва пише, що праву власника на власні дії кореспондує обв'язок пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсолютним, що виконання обов'язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридично були задоволені [3, с. 305]. Однак наявність у власника такого абсолютного права в жодному разі не коливає тезу щодо відносного характеру права на позов про захист права власності, зокрема права на віндикаційний позов (ст. 387 ЦК) чи права на негаторний позов (ст. 391 ЦК). Такий підхід поширюється на всі речові права. Речове право покладає обов'язок не чинити перешкод на всіх осіб, а порушене воно може бути будь-якою особою, отже, його носію може бути надано діючий erga omnes (проти всіх) захист [148, с. 428]. Однак право на позов хоча і пов'язується і з захистом абсолютного права, виникає щодо конкретної особи, а відтак, є відносним.
3. Право на позов у матеріальному розумінні зобов'язує особу до вчинення певних позитивних дій. Інакше кажучи, захист як позитивна діяльність уособлюється в активних діях: поверненні майна, що вибуло з володіння власника, усуненні перешкод у здійсненні прав, сплаті певної грошової суми у вигляді збитків чи неустойки та ін. Тому право на позов і кореспондуючі йому охоронювальні обов'язки не можуть, виходячи з їх природи, полягати в утриманні від дій [149, с. 40]. І тут слід виділити ще одну ознаку, що відрізняє право на позов і право на захист абсолютного права. Особливістю захисту абсолютного права є те, що обов'язок у межах такого правовідношення може бути лише пасивним і полягати в утриманні від порушення права [148, с. 450-451]. Це видається цілком логічним, оскільки неможливо чекати від необмеженого кола зобов'язаних осіб
- Київ+380960830922