РОЗДІЛ 2
ТИПИ ПРОЯВУ ДІАЛОГІЧНОСТІ В МУЗИЧНОМУ ТВОРІ
2.1. Традиція та новаторство як діалогічний аспект жанрово-стильового
формування в сучасній музиці
Композиторська практика вже на початку ХХ століття примусила по новому
віднестися до проблеми співвідношення традиції та новаторства, а отже й
минулого, теперішнього та майбутнього в мистецтві та культурі. За
експериментальною гостротою і, одночасно, за ступенем відданості традиції
минуле століття, як пише про це М. Лобанова [148], не йде в порівняння ні з
однією епохою, оскільки поліфонізм світосприйняття, культури, історії, стилю та
жанру доведений до межі. Творчість ХХ століття показує, що минуле все частіше
може ставати більш актуальним, чим теперішнє саме через „включення” різних
об’єктів культури в „художнє теперішнє”. Як вірно відмітила дослідниця, нове
відношення до традиції, вимоги „нового синтезу”, висунуті найрізноманітнішими
художниками, відкристалізувалися не зразу – їм передував довгий процес, що був
пов’язаний, насамперед, із жанрово-стильовими змінами, котрі диктувались новою
культурно-історичною ситуацією, головну особливість якої М. Лобанова,
відповідно до численних культурно-філософських досліджень, називає поліфонічним
діалогізмом.
„Повернення” до минулого було пов’язане зі значними змінами в культурній
свідомості. В якості імпульсів, що призвели до такого повороту можна назвати
розширення уявлення про культуру, коли освоюються нові для європейської
свідомості „чужі” традиції, наприклад, східні чи традиції „примітивних”
культур, адже на протязі багатьох століть музикознавча думка повністю
зосереджувалася на мистецтві країн Центральної Європи, коли поняття світової
музики й ототожнювалося саме з ним. Та, як відзначає В. Конен [119, с.3], ще з
другої половини ХІХ століття в музичне життя стали поступово втручатися явища
„периферії” (Східна Європа, Іспанія, Британські острови, обидві Америки, країни
Сходу та інші), завдяки чому слуховий кругозір людини Заходу став значно
розширятися. На думку дослідниці, цей процес досяг високої стадії в музичній
психології нашого часу і в великій мірі визначив яскравість та новизну нових
жанрів ХХ століття.
Іншими імпульсами для зміни культурної свідомості, на думку М. Лобанової, стали
криза класицистської віри у вічні „позачасові” цінності; сумнів у якості
історичного методу ХІХ століття, що був продиктований романтичною свідомістю;
розширення культурного космосу й за рахунок освоєння „вертикального” розрізу
культурної площини – вглиб віків – через вивчення традицій, культур та епох,
які раніше для класицистськи налаштованої свідомості були недосяжними, а саме –
бароко, Ренесансу, середньовіччя. Не останнє місце мала й криза серіалістичних
установок, а також розвиток та входження у свідомість нових масових жанрів, що
названі В. Конен „третім” пластом, в числі яких джаз та рок-музика; вплив на
культуру „індустрії розваг”.
Ряд дослідників, серед яких М. Лобанова та І. Соколова, відзначають, що одна з
особливостей сучасної свідомості заключається в її історизації. „Вчитування в
історію” стало можливим на основі нового досягнення сучасної свідомості – ідеї
поліфонічного діалогізму, який знаходить своє втілення в різноманітних
дисциплінах та творчих напрямках. Переломні культури завжди діалогічні, навіть
поліфонічні за своєю сутністю: в них відбувається діалог між системою, яка
відштовхується, але ще до кінця не віджила своє, та новими явищами, котрі ще не
встигли оформитися в закінчену систему. При цьому опозиція „старе – нове”, як
зазначає М. Лобанова, являється найважливішою для епохи перелому, і впливає на
постановку найбільш загальних питань, торкаючись сфери музичної дійсності та
системи її цінностей.
Ми вважаємо, що найширшим проявом діалогічності в мистецтві являється взаємодія
традиційного та новаторського, співвідношення „нового” та „старого” в
художньому творі, адже поява будь-якого художнього явища полягає у боротьбі
новітніх форм з традиційними, а взаємовідношення добре знайомого та нового й є
тим імпульсом, що рухає розвиток мистецтва, коли й саме новаторство
сприймається як результат послідовного розвитку традицій.
Цікавою в зв’язку з цим може бути наступна думка Томаса Манна. Він писав:
„Нікому іншому не може так надокучити все старе та заяложене, як йому
(художнику), і немає нікого, хто так нетерпляче прагне до нового, як він, хоча
в той же час він більше, чим хтось інший, скований традиціями. Сміливість
всупереч скованості, наповнення традицій новизною – ось в чому він бачить свою
ціль та своє першочергове завдання, і думка про те, що „цього ще ніхто і ніколи
не робив”, незмінно слугує двигуном усіх його творчих зусиль” [157, с. 905].
Подібні думки ми знаходимо й у дослідженнях М. Бахтіна, який вважав, що в
справжньому мистецтві „відміняється примітивне уявлення про якийсь
прямолінійний рух вперед. Виясняється, що всякий дійсно істотний крок вперед
супроводжується поверненням до початку, до оновлення начал. Йти вперед може
тільки пам’ять, а не забуття...” [24, с. 492].
Про значення традицій для музичного мистецтва свідчать і численні свідоцтва
музикантів, в тому числі й тих, що відомі своїм задекларованим авангардизмом,
який, на перший погляд, пориває з усім традиційним. До їх числа належить таке
висловлювання Л. Беріо: „Ми постійно носимо в собі своїх попередників” [цит.
по: 190, с. 11] чи визнання Л. Ноно, який вважав, що „спадкоємність існує часто
всупереч тобі самому, всупереч всякій руйнівній силі” [там само]. Необхідність
діалектичного зв’язку з традицією відстоював і Онегер. Він писав, що „для того,
щоб йти вперед в мистецтві, потрібно бути міцно пов’язан
- Київ+380960830922