РОЗДІЛ 2.
ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ РОЗВИТКУ БАГАТОСТОРОННЬОЇ СПІВПРАЦІ НОВИХ НЕЗАЛЕЖНИХ
ДЕРЖАВ
При дослідженні будь-якої системи, якою, у нашому випадку, виступає
багатостороннє співробітництво пострадянських республік, необхідним є аналіз її
зовнішнього і внутрішнього середовища, яке безпосередньо впливає на її якість
[65, с.77-78].
2.1. Внутрішнорегіональні фактори співробітництва пострадянських держав на
багатосторонній основі
Традиційно дослідники виділяють такі чинники, що впливають на розвиток
співпраці між країнами регіону: економічний, історичний, ціннісний,
соціально-демографічний, безпековий, геополітичний. Комплексна взаємодія цих
чинників визначає внутрішнє середовище пострадянської підсистеми міжнародних
відносин.
Економічний фактор від самого початку існування системи визначив пріоритетність
відносин країн одна з одною у порівнянні з третіми державами. Руйнація єдиної
високоінтегрованої господарчої системи призвела до затяжної економічної кризи у
всіх пострадянських державах. У 80-ті р. багато економічних та інших аспектів
життя соціуму почали виходити з-під контролю національних урядів. Більше того,
вони починають домінувати та визначати внутрішню політику держав [260].
Формування нової системи взаємовідносин між колишніми республіками СРСР
виявилось складнішим та суперечливішим, ніж здавалось на початку. Від самого
початку переоцінювалась позитивна роль “зовнішнього” фактору у економіці. Все
очевиднішою ставала зростаюча заборгованість та залежність від міжнародних
фінансових організацій, що надавали допомогу, що врешті-решт, призводило до
погіршення умов для економічного зростання.
Потенціал економічного співробітництва в рамках пострадянського простору
визначається низкою як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. До першої групи
слід віднести вимоги до країн, що з’являються у процесі глобалізації світової
економіки, збільшення взаємозалежності економік різних країн супроводжується
зростанням конкуренції між ними, а також прагненням держав зміцнити свої
позиції на світовому ринку шляхом входження до різних інтеграційних угруповань.
Для значної кількості аналітиків, з плином часу ставало зрозумілим, що стати
самостійним суб’єктом світового господарства країни СНД зможуть виключно
об’єднавши свої економічні потенціали. Внутрішній потенціал інтеграції
засновується, перш за все, на тому, що економіка союзних республік до розпаду
СРСР являла собою єдиний народно господарчий комплекс. В силу цього економіки
країн СНД мають високий ступінь компліментарності [261]. Міжреспубліканська
торгівля у 1988 р. складала 21% від валового національного продукту (в ЄС –
14%), при цьому, якщо Росія в умовах ізоляції від решти республік могла
забезпечити дві третини виробництв кінцевого продукту, то, приміром, Україна –
15% [151, с.163]. У 1990 р. (перерахованій за світовими цінами за методикою та
оцінками Світового банку /ПРООН) склав в рамках СРСР 618 млрд. дол., до 1993 р.
він впав до 222 млрд. дол. У 2003 р. торгівля між країнами СНД досягла 75
млрд. дол., що дорівнювало 20% їх спільного експорту і 36% імпорту (у
порівнянні приблизно з 70%-80% у 1990 р., включно із міжреспубліканськими
поставками). Найбільшу питому вагу торгівлі з країнами СНД мали Білорусія,
Україна, Киргизія та Таджикистан. Найменшу – Росія, Вірменія та Азербайджан.
Тим не менш, Росія в рамках СНД була найважливішим партнером для країн
Співдружності, і вона єдина мала позитивний торговий баланс у регіональній
торгівлі з усіма країнами [262].
Країни СНД мають багаті родовища, розвинуту транспортну інфраструктуру,
машинобудівні можливості, кваліфіковані кадри, традиційні ринки збуту звичних
товарів, налагоджені протягом років коопераційні зв’язки, взаємна
доповнюваність високо - технологічних виробничих ланок, єдину базу
стандартизації тощо, що є непоганою передумовою створення проектів
співробітництва [263].
Розрив усталених зв’язків після розпаду Радянського Союзу був відчутним (за
оцінками, від третини до половини падіння економіки в країнах-членах СНД у
1992-1995 рр. припали на наслідки від руйнування цих зв’язків, за іншими даними
рівень впав на 50-60%). Одразу після розпаду СРСР у більшості колишніх
республіках виникли тенденції до взаємної інтеграції. На першому етапі вони
виявлялись у спробах послабити дезінтеграційні процеси у попередньому
економічному просторі, в першу чергу у тих галузях, де припинення зв’язків
особливо негативно вплинуло на стан господарства (транспорт, зв’язок,
постачання енергоносіїв). До незалежності Грузія, наприклад, мала відносно
міцну економіку, з розвиненим сільським господарством, спрямованим на експорт,
що відрізняло її від інших радянських республік, а також енергомістке
промислове виробництво [185, с.79]. В подальшому приблизно 1996-1997 рр. у
частини країн СНД з’явились прагнення до інтеграції на принципово інших
основах, з урахуванням нових реалій [262].
Руйнація виробничих зв’язків та неефективність економічної політики в рамках
регіону призвели до того, що країни, які володіють 5% чисельності населення
планети, 10% світового промислового потенціалу та 25% покладів базових видів
природних ресурсів, у світовій торгівлі має долю біля 1,5% [264]. Тобто для
подолання кризових і стагнаційних тенденцій необхідною є координація держав на
багатосторонньому рівні.
З плином часу, у зв’язку із розвитком самостійних економічно-господарських
комплексів відбулась реструктуризація економічних систем, яка призвела до
конкуренції пострадянських держав на світовому ринку. Поділ праці, що існував у
СРСР, також л
- Київ+380960830922