РОЗДІЛ 2
РОМАНІСТИКА ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО В РЕЦЕПЦІЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ
2.1. Творчість Ю. Яновського в контексті доби Розстріляного Відродження
Творчість Юрія Яновського, починаючи від його ліричного дебюту, постійно
знаходилася у полі зору критиків. П. Кононенко слушно зауважив, що діапазон тих
досліджень був надто широким: «… від апологетичних до таких, що заперечують
високу значущість його творчості [103, с. 30]». Відомо, що кожне наступне
покоління дослідників вносить щось нове в осмислення творчості того чи іншого
митця, вдається до так званого «вимогливішого другого прочитання [222, с. 7]»
(Г. Сивокінь), адже з появою нових літературознавчих шкіл та методологій
виникає цілком природнє бажання реінтерпретації класичних творів. З плином часу
неодмінно вносилися корективи і у літературознавчий дискурс навколо творчого
доробку Ю. Яновського. Звичайно ж, не обійшлося без «вульгарно-соціологічного
ярликування [244, с. 394]» письменника. Так сталося, що літературознавство,
обмежене жорсткими рамками дозволеного, при всьому бажанні окремих вчених не
могло об’єктивно оцінити художню спадщину українського письменства початку
двадцятого століття. Нашим завданням не є цілковите заперечення або таврування
критичного досвіду радянського літературознавства, адже важко не погодитися із
С. Андрусів у тому, що «продуктивною може бути лише полеміка, яка розгортається
в межах толерантності, поваги до іншої позиції [8, с. 49]».
На наш погляд, будь-яка періодизація літератури або творчості окремого
письменника – річ умовна. Тим більше важко класифікувати спостереження
літературних критиків, які формувалися протягом майже століття. Застосування
виключно хронологічного принципу щодо критичних студій творчої спадщини Ю.
Яновського є неефективним – йдеться про паралельне існування (принаймні до 90-х
років ХХ століття) двох типів дискурсів.
Отже, умовно можемо поділити критичні дослідження романістики Яновського на дві
групи. До першої віднесемо ті, які своїм завданням мають, за Т.-С. Еліотом,
«коментування й аналіз художніх творів у писемній формі», а також «тлумачення
творів і формування смаків [63, с. 87]». До другої – ті, що більшою мірою мали
на меті визначення місця автора як громадського діяча та художньої вартості
твору як такого, що відповідає чи не відповідає канонам соцреалізму.
Творчий доробок Ю. Яновського містить оповідання і новели, драматургію і
сценарії, поезію і публіцистику, романи. Зауважимо, що вже його перші кроки до
«літературного Олімпу» були явищем доволі своєрідним. Так, 1922 року під
псевдонімом Георгій Ней (після 1925 року має псевдонім Юр. Юрченко)
двадцятирічний Яновський публікує у газеті «Пролетарская правда» російськомовну
поезію «Море», а у 1924 році надруковано першого україномовного вірша «Дзвін».
Тоді ж з’являються перші новели «А потім німці тікали» та «Отаман Вишиваний»,
новелістичний триптих «Утмек», «Ураза-байран» та «Лені», хоча до збірок ці
перші спроби малої прози не увійшли. 1925 року виходить дебютна збірка
«Мамутові бивні», яка містить ряд новаторських новел, цікавих не лише своїм
романтичним антуражем та кіносюжетом, ритмічною прозою, що переходить у вірш,
та низкою карколомних пригод, а й незвичними, напівміфічними чи
напівдемонічними жіночими образами (маємо на увазі фатальних Оксану Полуботок з
«Історії попільниці» та Ма з «Роману Ма», риси яких пізніше сконцентруються в
чарівній танцівниці Тайах у «Майстрі корабля»). Один з перших позитивних
відгуків на збірку «Мамутові бивні» знаходимо в огляді «Проза взагалі й наша
проза 1925 року» (1926) Олександра Білецького. «Збірник Ю. Яновського – серія
нарисів, але нариси ці варті іноді картин, що їх видається нам за викінчені
твори [19, с. 83]», – пише дослідник і відзначає своєрідність митця, яка
виявляється у деструкції старої форми, відриві від традицій, «в усій оздобі
його стилю, в його метафорах, порівняннях [19, с. 82]», а також сюжетній
насиченості [19, с. 80]. Доволі високу оцінку новелістики Ю. Яновського дає
Микола Зеров. Зокрема, у статті «Юрий Яновский» (1930) йдеться про
експресіоністичне начало творчості митця, його наративні стратегії, стилістичні
особливості, які пояснюються «шуканням власного вираження і «вираження
загального [78, с. 883]», а також підкреслюється оригінальність тропового
мислення митця, передовсім, на рівні метафори і порівняння.
Таким чином, вже рання творчість Яновського органічно вписується у літературний
процес 20-х років, позначений стильовими шуканнями митців, коли «мистецтво
руйнується фактично задля його ж відродження – але в самій його суті,
найглибшій природності [83, с. 22]». Що ж до поняття українського ренесансу,
то, на наш погляд, цікаве визначення подається у книзі «Ренесанс української
літератури» (1925) А. Лейтеса: «Це не відродження старих форм. Це, навпаки,
відродження творчих сил, що береглися довгі віки десь в глибині… [125, с. 27]».
При цьому, паралельно існує і естетика «Червоного Ренесансу [37, с. 65]», яка
має зовсім інше підґрунтя і живиться жорстко легітимізованою
марксистсько-ленінською ідеологією.
Для розуміння феномену Юрія Яновського, а відтак і критичної рецепції його
творчості, нам видається доцільним осмислення літературної ситуації 20 – 30-х
років ХХ століття в Україні, оскільки, за А. Єсіним, вивчення історичного
контексту сприяє усвідомленню світобачення митця, проблематики й аксіоматики
його творів [64, с. 231–232].
Оцінюючи літературний процес початку ХХ століття, С. Єфремов зауважив: «… ще
ніколи, мабуть, не було такого розмежування фізичного і ідейного в письменстві…
[65, с. 609]». І. Дзюба характеризує літературно-мис
- Київ+380960830922