РОЗДІЛ 2
Еволюція міжнародного екологічного співробітництва в Європі
2.1 Періодизація міжнародного співробітництва в сфері захисту навколишнього
природного середовища
З огляду на подальше загострення питань, пов’язаних зі сталим використанням
природних ресурсів та налагодженням дієвого міжнародного співробітництва щодо
попередження негативних наслідків деградації довкілля, найближчими роками
однією з нагальних проблем розвитку міжнародних відносин буде запровадження
основ глобального інтегрованого управління в сфері захисту навколишнього
природного середовища.
На думку автора, умовно історію усвідомлення людством екологічних проблем та
пошуку механізмів їх вирішення можна поділити на декілька етапів, розвиток
яких, здебільшого, пов’язаний з європейським простором та індустріально
розвинутими країнами.
Протягом першого етапу розвитку міжнародного співробітництва в сфері захисту
навколишнього природного середовища, який охоплює початок ХХ сторіччя, в його
центрі знаходяться питання захисту зникаючих видів рослин і тварин, а також
збереження природничих ареалів, що підпадають під вплив подальшої
індустріалізації і урбанізації. Практичним втіленням цього періоду було
створення природничих резерватів, парків і так званих заповідних зон, появу
яких характеризують, здебільшого, приватні ініціативи та низьке залучення
державних коштів.
В цей час укладено такі міжнародні договори, як Конвенція щодо захисту птахів,
корисних для сільського господарства (Паризька конвенція – 1902 рік); Конвенція
щодо збереження та захисту морських котиків (1911 рік); Акт заснування
Консультативної комісії щодо міжнародного збереження природи (1913 рік).
З цим періодом пов’язана і перша спроба об’єднання зусиль різних країн з метою
створення єдиної міжнародної структури захисту навколишнього природного
середовища.
В 1913 році в Швейцарії відбулася перша конференція, присвячена міжнародний
діяльності в галузі охорони довкілля, в якій взяли участь представники 18 країн
світу. Ця зустріч мала інформативно-консультативний характер і схвалила Акт
заснування Консультативної комісії щодо міжнародного збереження природи. Разом
з цим, вона намітила основні напрямки розвитку подальшого співробітництва в цій
сфері, які, в основному, торкалися питань здійснення
інформаційно-роз’яснювальної пропаганди ідей збереження дикої флори і фауни.
В 1923 році в Парижі відбувся перший Міжнародний конгрес з охорони природи.
Певний крок у напрямку практичної реалізації досягнутих домовленостей було
зроблено у 1928 році, коли в Брюсселі розпочало свою роботу Міжнародне бюро
захисту природи. Проте, функції зазначеного органу були обмежені збором
інформації щодо досягнень у сфері природоохоронного законодавства, а також
виданням екологічних довідників і переліків національних парків окремих країн.
Безперечно, що багато в чому просвітницька діяльність міжнародних форумів і
симпозіумів, на кшталт Міжнародного бюро захисту природи, сприяло поширенню
природоохоронної парадигми у свідомості людства, а також включенню цієї
проблематики до першочергових завдань розвитку міжнародного багатостороннього
та двостороннього співробітництва.
Отже, як справедливо зауважував відомий французький біолог Ж.Бер, “в результаті
чисельних конференцій до Другої світової війни вдалося досягти лише деяких
успіхів в справі міжнародної охорони певних видів тварин і рослин, але зусилля
цих конференцій не мали ефективної підтримки з боку урядів”.
З початком Першої та Другої світових війн майже всі ініціативи
природоохоронного спрямування залишилися на папері і змогли знайти своє
втілення лише в 50-60 роки ХХ сторіччя.
Саме ці роки характеризують прискорені темпи розвитку повоєнної Європи, перші
інтеграційні спроби, а також усвідомлення нагальної необхідності вжиття заходів
на національному рівні та налагодження регіонального і міжнародного
співробітництва для вирішення локальних, транскордонних і глобальних
екологічних проблем.
Таким чином другий етап розвитку екологічного співробітництва, який охоплює
50-60 роки ХХ сторіччя, характеризує стрімке збільшення кількості регіональних
і глобальних екологічних домовленостей та механізмів регулювання використання
природних ресурсів, поява міжнародних екологічних організацій і інституцій.
Наріжним каменем співробітництва в зазначеній сфері залишалася ідеологія
“невиправданого споживання” [19, С. 12.], пов’язана із перевищенням певного
рівня споживання ресурсів та технологічним навантаженням на біосферу. Основним
заходом на шляху подолання екологічної кризи стала необхідність удосконалення
технологій та регулювання використання природних ресурсів.
Екологічні реформи та пошуки шляхів удосконалення співробітництва протягом
цього етапу істотно не вплинули на базові основи розвитку, проте заклали
підвалини глобального екологічного руху та усвідомлення нагальності зміни
світосприйняття та визначення місця людини в системі взаємовідносин з
природою.
Протягом цього періоду в Європі сформувалася особлива політична субкультура,
відкрита для всіх політичних сил, опозиційна до існуючого істеблішменту й
альтернативна до традиційних політичних організацій. На відміну від класичних
моделей організованих і інтегрованих суспільних рухів, екологічні являють собою
суміш різного плану громадських ініціатив, формальних і неформальних груп,
комітетів, які самостійно формулюють зміст і основні завдання своєї діяльності
[55, С.223-225].
Головні результати інституційних змін цього періоду знайшли відображення в
появі соціальних теорій загальної деградації довкілля і неефективності
екологічних
- Київ+380960830922