РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН У МЕЖАХ МОДЕРНІЗАЦІЙНОЇ
ПАРАДИГМИ
2.1. Теоретичні основи наукової рефлексії феномена модернізації
Людині властиво пізнавати світ і прагнути його змінити в бажаному для себе
напрямку. Прагнення осягти дійсні знання в сфері соціальних процесів і отримати
владу над ними, прагнення керувати суспільством було головним рушійним мотивом
досліджень в галузі суспільного життя, у ході яких створювалися концептуальні
засоби вивчення дійсності. Слідом за міфологією й релігією філософія взяла на
себе функції не просто пояснення суспільних процесів, але спробувала зробити
його науковим, раціональним.
Соціальна філософія вивчає суспільство, яке розглядається у взаємодії всіх його
сторін, тобто, як цілісну соціальну систему, а також закони функціонування й
розвитку суспільства. Це значить, що соціальна філософія розглядає і пояснює
різні суспільні явища і процеси на макрорівні, а саме суспільство – як
соціальну систему, що саморозвивається і самодостатня. Соціальна філософія
розглядає також взаємодію між собою різних суспільств. У полі її зору
перебувають і ті явища, і процеси суспільного життя, які характеризують
розвиток усього людства. У цьому випадку предметом соціальної філософії
виступає соціально-історичний процес, взаємодія його об'єктивних і суб'єктивних
боків, закономірності його розвитку.
Соціальна філософія виходить із розуміння суспільства як певної соціальної
системи, системи взаємодії людей. У процесі своєї практичної діяльності –
виробничо-економічної, моральної, духовної, соціально-політичної, наукової –
люди виробляють необхідні для свого існування матеріальні й духовні блага,
перетворюють природу, створюють необхідну для себе духовну атмосферу й
соціокультурне середовище.
Питання про співвідношення суспільного буття людей як реального процесу їх
громадського життя і їх суспільної свідомості – одне з основних методологічних
питань соціальної філософії. Відповідь на нього припускає, зокрема, з'ясування
того, наскільки повно й глибоко суспільна свідомість людей відбиває їх
суспільне буття, а також сама, у ролі активного початку, формує суспільне
буття. У цьому виявляється ступінь розуміння людьми явищ, що відбуваються в
суспільстві, і тим самим можливості їхньої пристосувальної й
творчо-перетворюючої діяльності у власних інтересах.
Головним фактором, який визначає процеси змін у соціальному житті, стає
розвиток техніки й технології, які проходять усе більш спресовані за часом
цикли відновлення. Так виникає новий тип розвитку, заснований на прискорюваній
зміні предметного середовища, що безпосередньо оточує людину.
У свою чергу, активне відновлення другої природи, у якій протікають життєві
процеси людини, приводить до прискорюваних трансформацій соціальних зв'язків.
Перегляд принципів картини реальності під впливом нових фактів завжди обумовлює
звертання до філолофсько-світоглядних ідей. Це рівною мірою відноситься й до
природознавства, і до соціальних наук.
Основні постулати соціальної філософії лежать у засадах всіх соціогуманітарних
наук, у тому числі, і соціології. У взаємодії із соціологією соціальна
філософія виступає як загальна соціологічна теорія, а соціологія – як вчення
про закономірності розвитку соціальних спільностей у системі соціальних
відносин. Теоретична основа формування уявлення про предмет соціологічної науки
найбільш чітке вираження знаходить у принципі методологічного індивідуалізму.
«Усі соціальні явища повинні бути зрозумілі як результат рішень і т.д. людських
індивідів», вважав з цього приводу К.Поппер [34, 98].
Подібне формулювання питання підводить до необхідності вивчення безлічі вільних
індивідів як рушійної сили соціально-історичного процесу й розгляду суспільства
як продукту спільної діяльності людей, здатних власними зусиллями створити
необхідні умови існування. Якщо розглядати становлення людини як один з
напрямків еволюції суспільства, то іншим його найважливішим напрямком стає
формування міжособистісних зв'язків. У міру розвитку суспільства саме вони усе
більше потрапляли в поле зору дослідників. Стала вивчатися соціальна структура:
наявність класів, шарів, верств, груп, зв'язки між ними. У цих умовах був
потрібний новий, адекватний поданню про суспільство як соціальнім цілому метод.
Його роль зіграла діалектика, що не елімінує при цьому інші методи, що
застосовувалися.
Так, у рамках діалектики застосовувався монізм. Результат його використання
полягав у тому, що місце однієї людини зайняло суспільство. Це й стало основою
соціоцентризму. Представники моністичного напрямку методології вважали, що на
кожному рівні соціальної структури можна бачити головний системотворчий фактор,
який впливає на всі інші явища (тобто частини системи перебувають у
субординаційній залежності).
Більше того, на цьому рівні мова йшла вже не про безліч індивідів, а про безліч
соціальних об'єктів: держав (М.М.Карамзин), націй (Дж.Вико), культур
(О.Шпенглер), цивілізацій (А.Тойнби), етносів і суперетносів (Л.Гумільов),
класів (К.Маркс), рас (Г.Лебон, Ж.Габіно) і ін. Вони виділялися на різних
підставах: відношення до засобів виробництва (класи – у марксизмі), домінуюча
релігія, або тип ментальності (цивілізації – у С.Хантингтона, А.Тойнби),
біологічні особливості індивідів (раси – у Ж.Габіно) і ін.
У рамках даних досліджень використовувався, і найбільшого значення придбав
бінарний субметод діалектики. «Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і
селянин, коротше кажучи, той що гнітить і той що гноблений, вели безперервну
боротьбу... Наша епоха спростила класові протиріччя: суспільство розкололося на
- Київ+380960830922