РОЗДІЛ 2
Творчість Т.Зіньківського в європейському контексті філософських тА естетичних
змагань доби
2.1. Творча аксіологія Т.Зіньківського в західноєвропейському контексті
Кінець ХІХ століття прикметний розширенням літературних горизонтів, спільністю
ідей та ідеалів народів цивілізованого світу. “Для історика літератури ХІХ
віку, – писав І. Франко, – являється прецікава задача прослідити оте
розширювання терену від перших початків літературного інтернаціоналізму в
творах пані де Сталь, що їздила відкривати Німеччину, Гете, що марив про
“Weltliteratur”, Карлейля, що відкривав Гете і Шіллера для англічан, через
Гейне і Гуцкова, що відкривали Францію для німців, аж до Вогює та Ю. Брандеса,
що закінчили свою подорож по літературах освічених народів, відкриваючи
середній Європі великоросів та скандинавців” [268 Франко І. Інтернаціоналізм і
націоналізм у сучасних літературах // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.,
1981. – Т.31. – С. 33–34.].
Позитивізм наприкінці Х1Х століття вичерпує себе, і це спонукає митців шукати
нових оригінальних способів відтворення дійсності: від показу зумовленості
зовнішніми чинниками сутності буття вони переходять до зображення внутрішнього
езистаксу людини. У літературі відчутно посилюється психологічний аналіз: події
та люди змальовуються через враження, крізь “призму чуття і серця” (I.
Франко).
Українська література під пером письменників “кінця віку” перестала бути суто
“народною”, ілюструючи їхній нахил до музичності, симфонічності, живописання
словом, використання сугестивної сили мистецтва. Вона ускладнюється
контроверсійними тенденціями. У внутрішній суперечливості еклектично
поєднуються естетизм і моралізаторство; оспівування самотності, презирство до
натовпу і утвердження християнських цінностей; ліризм, експресія і
риторичність, тенденційність, дидактизм.
Кожного чільного письменника – слов’янина, німця, француза, скандинава –
І.Франко порівнював із деревом, що своїм корінням впивається глибше і міцніше в
рідний національний ґрунт, а своєю кроною поринає в інтернаціональну атмосферу
ідейних інтересів та суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той
письменник може мати якесь значення, вважав він, “хто має і вміє цілій
освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що
ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше
відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно
зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для цілого
цивілізованого світу, бо всі знайдуть у його творах, хоч і яка була би
незвичайна та оригінально-національна їх форма (візьмемо для прикладу твори
нашого Шевченка, англічанина Діккенса, американця Марка Твена, мадяра Мікстата
або чорногорця Йововича), ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та
антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка” [269 Франко
І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах // Франко І. Зібрання
творів: У 50 т. – К., 1981. – Т. 31. – С.34.].
Література постає як загальнонаціональна. Її мета – задовольнити різноманітні
духові потреби здиференційованого модерного суспільства. Поступ національної
свідомості віддзеркалювався в еволюції всесвітньої історичної науки, вивчення
якої за словами Лесі Українки, дає можливість глибше розібратися в історії
свого народу: “Якщо показати розвиток панування одних людей над другими, всю
боротьбу станів, боротьбу праці і грошей, то на те треба дуже багато мови, і се
становить цілу окрему науку, котру тоді можна зрозуміти краще, коли буде відоме
життя різних народів давніх і нових часів…” [270 Українка Л. Стародавня історія
східних народів. – 2-е вид. – Катеринослав, 1918. – С. 154.].
Розвій літературознавчої думки в Україні, нерозривно пов’язаний з
світоглядно-естетичними та філософськими пошуками, стимулював активізацію
інтересу до західноєвропейського духовного процесу, спрямованого на утвердження
різноманітних концепцій філософії, культури, літератури, у центрі яких постала
національна ідея, ментальні особливості народу. Посилюється інтерес до ідей
новітніх філософів, починаючи з Ф. Ніцше та А. Шопенгауера. Відбувається
зближення виражальних засобів імпресіонізму з неоромантизмом, теоретичне
обґрунтування якому дає Леся Українка і до якого досить толерантно ставиться
І.Франко. Цілком природно, що українські літератори обговорювали національне
питання та його місце в красному письменстві.
У 80-х рр. на літературну арену виходять молоді сили – Б. Грінченко,
Т.Зіньківський, В.Самійленко, В. Леонтович, М. Коцюбинський, О. Кобилянська,
Леся Українка, А. Кримський та ін. Добре обізнані із світовою літературою, вони
переборюють у собі комплекс меншовартності й мислять себе її інтегральною
складовою. “В наш час поряд із колосальним розвитком так званих “світових”
літератур помічається одне цікаве явище: літератури маленьких народів, навіть
невеликих етнографічних груп, починають дедалі голосніше й упевненіше підіймати
голос, захищаючи своє “право меншості”, – зазначала Леся Українка, узагальнивши
свої спостереження над світовим процесом. – З цим голосом уже вимушена
рахуватися, так чи інакше, критика світових літератур. Питання про право на
існування тої чи іншої з маленьких літератур вирішується не стільки теорією,
скільки практикою, тобто наявністю в даній літературі сильних і оригінальних
талантів” [271 Українка Л. Малорусские писатели на Буковине // Українка Л.
Зібрання творів: У 12 т. – К., 1977. – Т. 8. – С. 62.].
Саме в таку тривожну, сумбурну, суперечливу добу на літературну ниву вийшло
нове покоління “Молодої
- Київ+380960830922