РОЗДІЛ 2
ЛІВАНСЬКА МОДЕЛЬ ЕТНОКОНФЕСІЙНОГО КОНФЛІКТУ
2.1. Ліванський конфлікт як системне явище: взаємодія та взаємозв’язок
внутрішніх та зовнішніх чинників
В період після закінчення „холодної війни” в світі істотно зросла кількість
внутрішніх за своїм характером конфліктів, серед яких чільне місце займають
етноконфесійні конфлікти, які одержали назву “конфліктів ідентичності” і
відзначаються поганою керованістю, складною структурою та слабкістю центральної
влади [[cxcvi], 31]. Про зростання їх питомої ваги в структурі сучасних
конфліктів свідчать наступні дані, що відображають динаміку переходу
етноконфесійних груп до збройної боротьби за свої права. В період 1945-1949 рр.
таких груп в світі налічувалося 26; в 1950-1960-х рр. – 36; в 1970-1979 рр. -
55; в 1980-х рр. – 62; на середину 1990-х рр. – 70 [[cxcvii], 10]. Типовим
прикладом етнокофесійного конфлікту є ліванський конфлікт.
Затяжний характер ліванського конфлікту зумовлений унікальною стійкістю
першопричин, які призвели до його появи. Можна виокремити дві групи чинників,
які впливали на динаміку ліванського конфлікту, а саме: внутрішні і зовнішні
(останні концентруються на глобальному та регіональному рівнях). Особливість
ліванського конфлікту полягає саме в тісному поєднанні та взаємозалежності дії
внутрішніх та зовнішніх чинників. Своєрідність ситуації виявилася в тому, що
зовнішній чинник став одним із важливих елементів розвитку ліванського
конфлікту; у ході еволюції конфлікту його роль змінювалася (у певні історичні
періоди вона була навіть домінуючою), але при цьому він залишався постійно
діючим.
Внутрішній вимір ліванського конфлікту. Динаміка ліванського конфлікту
визначалася дією двох груп чинників: структурних (які в конфліктології отримали
назву незалежних перемінних) та процедурних або залежних перемінних. При цьому,
як наголошує російська дослідниця М.Лебедєва, «структурні чинники формують
переважно конфліктну ситуацію, а процедурні – визначають форму її розв’язання»
[196, 39]. Структурними (або незалежними перемінними) чинниками є такі, як,
насамперед, структура соціуму та рівень економічного розвитку, в той час як
процедурні (або залежні перемінні) чинники - це політика, яку проводять як
безпосередні учасники конфлікту, так і третя сторона (непрямі учасники
конфлікту).
Аналіз структурних або незалежних перемінних чинників конфлікту ставить питання
про роль впливу та взаємодії економічних та етноконфесійних чинників на
динаміку ліванського конфлікту. Деякі дослідники, наприклад, російські вчені
А.Я.Анцупов та А.І.Шіпілов, стверджують, що „Соціально-економічний чинник діє у
всіх міжетнічних конфліктах”, і що за певних обставин „він може відігравати
визначальну роль” у розвитку конфлікту [[cxcviii], 382]. Інші група авторів,
визнаючи роль економічного чинника в розвитку міжнаціональних та
етноконфесійних конфліктів, ставлять під сумнів набуття останнім якості
домінуючого. Як стверджує У.Коннор, економіка може лише виступати в якості
каталізатора міжнаціональних та міжконфесійних протиріч, але в цілому ці
протиріччя розвиваються „цілком незалежно від економічних змінних
величин”[[cxcix], 153]. Що стосується ліванської моделі розвитку конфлікту, то
остання точка зору уявляється більш виваженою.
Специфіка економічної ситуації в Лівані також стала чинником, який певною мірою
сприяв загостренню протиріч в ліванському соціумі. Ліванському соціуму
притаманна пірамідальність соціально-класової структури. На горі цієї
своєрідної піраміди знаходилися родини, які мали щорічний доход понад 40 тисяч
ліванських фунтів. Складаючи лише 4% населення Лівану, вони отримували 32%
(тобто майже третину) валового національного продукту. В той час як бідні
(щорічний доход 2 тисячі ліванських фунтів) та найбідніші (щорічний доход 1
тисяча ліванських фунтів) верстви ліванських громадян, які складали 50% (тобто
половину) ліванського населення (відповідно 41,2% та 8,8%) загалом отримували
17,8% валового національного продукту [[cc], 101].
Загострення соціальних конфліктів найбільш рельєфно простежувалось на початку
1970-х рр. Причому це були конфлікти не на основі міжобщинних протиріч, а
конфлікти між соціальними і економічними групами і інтересами (тобто класові за
своїм характером) [[cci], 324-325]. Однак поділ суспільства за класовою ознакою
не став в Лівані домінуючим. І справа не стільки в тому, що, як стверджує
Е.Д.Сміт, „... класи здебільшого є категоріями економічного інтересу”, який „як
правило, не становить основи стабільної колективної ідентичності”, оскільки
„економічні чинники з плином часу зазнають швидких змін, то ж і сподівання
утримати різні економічні групи в межах спільноти з класовою основою будуть,
либонь, украй непевні”. А, отже, робить висновок Е.Д.Сміт, „З огляду на
властиві йому соціально-класові обмежену емоційну привабливість і брак
культурної глибини, його важко трактувати як основу тривкої колективної
ідентичності” [[ccii], 14]. Ключова проблема полягає в тому, що в поліетнічних
та в поліконфесійних соціумах, як зазначає російська дослідниця
О.А.Нарочницька, „...будь-які динамічні зміни в економіці, а не тільки спад чи
депресія, мають тенденцію посилювати міжетнічне суперництво” [[cciii], 72]. В
Лівані цьому сприяло ще й те, що ліванська економіка мала конфесійне
забарвлення. Німецький вчений Т.Ханф акцентує увагу на тому, що „розширена
сім’я є більше, аніж інститут інтенсивних контактів та взаємовідносин; вона має
економічний зміст. Більшість підприємств в Лівані є сімейним бізнесом, так
само, як і багато акціонерних товариств” [200, 80]. Тим самим
- Київ+380960830922