РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПЦІЯ ПРОСВІТНИЦЬКОГО ГЕРОЯ І СЕРЕДОВИЩА В
РОСІЙСЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 60-80-Х РР. XIX СТ.
У другій половині ХІХ ст. в слов’янському світі дедалі активніше і
результативніше розгортався процес „укладання” капіталізму, вже пережитого
перед тим розвиненими європейськими країнами, зокрема такими, як Англія та
Франція, що докорінно змінило наріжні обставини існування літератури. На думку
сучасного філософа, при зміні феодальних відносин капіталістичними „з’являється
новий тип індивіда, який по-іншому оцінює світ і інакше в ньому діє” [344,
с.90]. У загальному річищі цього процесу істотно змінюються й уявлення людини
про себе і свої роль та місце в навколишньому середовищі, а також розуміння
суті взаємин особистості й оточення, яке відіграє чільну у її формуванні й у
межах якого вона виявляється спроможною так чи інакше виявляти власну
сутність.
Відкриття М.Бахтіним категорії „особистість” на противагу „характеру” спиралося
на зміни в принципах зображення людини, які відбувалися в класиці XIX ст.
Проблема особистості, її взаємодії з довкіллям, її свободи, критеріїв оцінки,
достоїнств людини, національної своєрідності героя набуває морального значення
для пореформеної Росії та України. За висловом Г.Щеннікова, „в літературі йшла
постійна суперечка про структуру особистісної свідомості” [397, с.121].
2.1. Типологія моделей просвітницького героя в російській та українській прозі
60-80-х рр. XIX ст.
Проблема нового героя, його суті в середині ХІХ ст. була актуальною,
прогресивною і викликала полеміку в публіцистиці цього періоду. „Новая русская
литература, – писав М.Салтиков-Щедрін, – не может существовать иначе, как под
условием уяснения тех положительных типов русского человека, в отыскании
которых потерпел такую громкую неудачу Гоголь” [300, 4, с.23]. М.Гоголь,
частково І.Тургенєв, М.Чернишевський, І.Гончаров, М.Салтиков-Щедрін,
Ф.Достоєвський, М.Лєсков мріяли про позитивного героя, появі якого сприяла
криза самодержавно-кріпосницької системи, що поглибилася поразкою в Кримській
війні, відміною кріпосного права.
На формування концепції особистості в російській та українській літературі
60-80-х рр. впливала дійсність, характер суспільно-політичної й естетичної
думки в Росії та Україні. Першочерговості набула проблема національного
самоствердження в Україні, боротьба за функціонування рідної мови і видання
книжок для народу. Нова дійсність народжує національний тип нового героя. Нову
соціальну силу українські письменники бачили в інтелігенції, представники якої
зображалися як „нові” герої, ідеологи руху за національне та соціальне
визволення. Дослідник Я.Козачок наголосив на різних впливах і тенденціях
навколо українського питання: „З одного боку – традиціоналісти-українофіли з їх
послідовною заангажованістю щодо всього українського і способами діяльності, що
вже не влаштовують більш радикальне молоде покоління. З іншого – нова генерація
українофілів, погляди якої формуються під впливом європейських ідей з
характерним для них космополітизмом, що і ставало причиною певної недовіри з
боку старшого покоління. Ще з іншої сторони – активізація молодшого покоління,
яка не раз суголосна з екстремальними напрямками діяльності новочасних
демократів, в ідеології котрих усе більше переважають соціалістичні ідеї” [143,
с.234].
Це був, за визначенням О.Герцена, „новый кряж людей, восставший внизу и
вводивший исподволь свои новые элементы в умственную жизнь России… Отщепенцы
всех сословий, эти новые люди, эти нравственные разночинцы, составляли не
сословие, а среду, в которой на первом плане были учители и литераторы,
…студенты, окончившие и не окончившие курс, чиновники из университетских и из
семинаристов, мелкое дворянство, обер-офицерские дети, офицеры, выпущенные из
корпусов, и проч.” [64, 17, с.101-102].
Відомо, що в 60-і рр. відбулося різке розмежування суспільних сил на
революційних різночинців і консервативних лібералів, між якими спостерігався
ідейно-політичний конфлікт через різну мету, розходження в оцінці моральної та
суспільно-політичної спроможності героя епохи. На 60-і рр. припадає розквіт
російського Просвітництва, вважає В.Пустарнаков. Світогляд письменників
відтворив основні риси класичної французької моделі Просвітництва. „Еволюція
від Просвітництва 1860-х років до народництва 70-х і наступних років саме і
означала, що російське Просвітництво вступило в період кризи” [280]. Водночас
треба наголосити, що частина народників продовжила просвітницьку лінію у власне
філософській сфері.
У 70-і рр. змінюється політична ситуація: революціонери поступаються місцем
народникам-різночинцям, переконаним у вирішальній ролі особистості в історії.
Замість віри в заперечення приходить віра в народ, ідея служіння йому. У 80-і
рр. також наявні „об’єктивні соціокультурні умови для збереження традиції
відтворення ідей просвітницького типу” [280]. Змінювався і герой часу, а
попередній оцінювався з інших позицій. Російський нігілізм як суспільний рух
переймався основним завданням створення активної нової особистості за допомогою
принципу „розумного егоїзму”.
Революційні різночинці, зокрема М.Чернишевський, по-новому розуміючи моральні
категорії, вбачали силу „нових людей” у тверезому розумі, в „холоднокровній
практичності”, на відміну від літератури попередніх років, у якій слабкість, як
правило, була ознакою героя з дворянського середовища. Розгорнута дискусія про
художні типи слабкої та сильної людини відбилася в російській та українській
прозі цього періоду, ставши одним із сюжетоутворюючих чинників. Поняття „нова
людина” визначало різні соціальні типи, які