РОЗДІЛ 2
ГЕОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЇ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
2.1. Концепція районування українських етнічних земель
Необхідність історико-географічної диференціації українських етнічних земель
стала доконаним фактом. Однак мали і мають місце різноманітні підходи до
принципів виокремлення територіальних одиниць національного краєзнавства.
Натепер можна виділити три таких напрями у вивченні даного питання:
етнографо-географічний, історико-географічний та етнолого-географічний. Ми
прибічники останнього, оскільки вважаємо, що він інтегральний, бо в ньому
об’єднуються найрізноманітніші чинники – починаючи від природного і закінчуючи
політичним. Отже, третій напрям якнайповніше відображає не просто картину
сучасного історико-географічного устрою етнічних земель, а відтворює його
ретроспективну візію, себто подає саму динаміку історико-географічного
межування.
Одна з найперших спроб районування була здійснена О. Шафонським [421], який за
основу критеріїв межування взяв географічні, етнографічні та мовні параметри.
За ним, територія Малоросії поділялася на три смуги: північно-західну, середню
і східно-південну. Першу складали поліські райони Новгород-Сіверщини і
Чернігівщини, де виразно відчувалися білоруські і литовські мовні впливи. Друга
смуга займала територію між Десною, Сеймом, Сулою до Лубен на сході і до Києва
на заході. Тут, на його думку, побутувала найчистіша українська мова. Територія
на схід від Сули і Лубен, а на півдні – по Дніпро утворювала третю смугу, де
побутувало тверде і грубе наріччя, що відрізнялося від перших двох [421].
Із поглядами О.Шафонського перегукувалися підходи Я.Марковича, який також
виділяв у межах України три зони (північну, середню і південну смуги). При
цьому він зазначав, що вони не подібні не лише за природними умовами, але й „за
станом і характером людей” [257]. Ним більше уваги зверталося на особливості
господарювання у цих зонах. Також Я.Маркович дав глибшу і точнішу
характеристику ментальності населення.
Значно більше смуг на території України запропонував виділити І. Житецький,
який в її межах виокремив шість територій: Північно-Західну, Південно-Західну,
Східну, Північну, Південну і Центральну [133]. По цих смугах він наводить дані
про національний склад населення, його загальну чисельність.
Рівнобіжно зі спробами районізації української території вітчизняними вченими у
ХІХ ст. її диференціювали і російські дослідники. З-поміж них превалював
економічний підхід до районування. Зокрема, К.Арсеньєв, беручи за основу
регіоналізації Росії природні, економічні і демографічні чинники, поділив
українські землі між „Карпатським” і „Степовим” просторами [336]. Такі ж
природні й економічні критерії вважав провідними для районування відомий
економіст і статистик Д.Ріхтер [321].
Офіційна російська статистика мало зважала на наукову економічну районізацію.
Вона стояла на позиціях тричленного поділу української етнічної території на
Південно-Західний край (Київщина, Поділля, Волинь), Малоросію (Полтавщина,
Чернігівщина, Харківщина) і Новоросію (Південна Україна). Цей поділ був узятий
і за основу адміністративного районування [76, с. 165].
Українські вчені початку ХХ ст. на противагу офіційному поділові пропонували
власні схеми районізації України, що ґрунтувалися, головне, на
історико-етнографічних ознаках. Зокрема, М.Аркас поділяв українську етнічну
територію на сім „місцевостей”: Україну (Подніпров’я), Волинь, Полісся,
Поділля, Червону Русь, Покуття (над Прутом), Буковину [8]. С.Рудницький
запропонував дрібніший поділ, а саме на 18 земель: Лемківщину, Бойківщину,
Гуцульщину, Підгір’я, Розточчя, Підляшшя, Полісся, Волинь, Поділля, Покуття,
Бессарабію, Правобережну Гетьманщину, Лівобережну Гетьманщину, Слобожанщину,
Донеччину, Чорноморську низовину, Крим, Українське Підкавказзя [330].
Після утворення СРСР Держпланом було запропоновано ділити Україну на два
регіони – Південний гірничопромисловий і Південно-Західний. Уряд УРСР
заперечував такий поділ, поки, зрештою, Держплан погодився вважати Україну
єдиним економічним районом. Для внутрішнього планування використовувався
традиційний поділ на Полісся, Правобережжя, Лівобережжя, Хліботорговельний
степ, Промисловий степ [76, с. 167].
Цілісну теорію районування в УРСР так і не вдалося створити. Хоча були спроби,
зокрема Ф.Матвієнко-Гарнага для поділу України на райони запропонував природні
й економічні чинники [260]. Все ж ця пропозиція не отримала підтримки ні в
урядових, ні в наукових колах, бо в практиці районізації генеральним став
економічний напрям. Розробляючи його, ігнорували не лише історичні традиції,
але й етнічні та демографічні чинники. В економічному районуванні виходили,
насамперед, із принципів: виробничого, керованості, всесоюзної спеціалізації,
територіальної комплексності, єдності адміністративного поділу та економічного
районування [76, с. 139]. Отже, основним критерієм районування виступала
економічна доцільність, а головною домінантою – потреби централізованого
управління народним господарством.
Зрозуміло, такі принципи стали об’єктом серйозної наукової критики. Зокрема,
С.Рудницький для районування пропонував узяти за основу демоетнічний,
природний, економічний принципи. Із таких же критичних позицій виступали
В.Садовський, В.Кубійович [416]. Останній розглядав проблему районізації як
надто складну, оскільки поділи з природничого, господарського та
адміністративного погляду між собою перетинаються. Спираючись на це,
В.Кубійович пропонував історико-географічний поділ етнічної території України
на 16 країв – Карпатська Укра
- Київ+380960830922