Розділ 2
СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ СЛІВ
З МІЖНАРОДНИМИ КОРЕНЕВИМИ КОМПОНЕНТАМИ
Терміни належать не до загальновживаної, а до спеціальної лексики. Вони існують
у науковій мові, яка складається із загальнонаукового шару та шару спеціальних
підмов. Загальнонауковий шар – це терміни та спеціальна лексика, які
застосовують в усіх галузях науки, без яких неможливий науковий виклад у різних
підмовах. Шар спеціальних підмов пов’язаний з фаховою лексикою та
термінологією.
Кожна національна мова має стільки підмов, скільки є галузей знань. Існують
підмови фізики, математики, географії, астрономії, хімії, мистецтва, медицини
тощо. “Всередині підмов спеціальна лексика поділяється на термінологічні поля
та мікрополя, де окремі слова пов’язані одне з одним тематично, поняттєво й
лінгвістично. Тематичний зв’язок відбувається завдяки предметним знанням, на
підставі яких і для точнішого викладу яких створюються одиниці спеціальної
лексики. Поняттєвий зв’язок особливо необхідний для термінів, за допомогою яких
членується і стає доступною для сприйняття певна галузь знань (пізнання).
Лінгвістичний зв’язок супроводжує тематичний й поняттєвий, тому що, не
називаючи поняття, неможливо пояснити, що це таке, і зробити явище, відкрите
одним ученим, надбанням усього людства” [275, с. 9].
Цей підхід особливо поширився останнім часом. Методологічна сутність його
полягає в тому, що об’єкт дослідження розглядається не як набір елементів, а як
цілісне системне утворення, властивості якого не обмежуються властивостями
окремих елементів.
Оскільки мова є певною системою, то і її підмовам також властива системність.
“Системний характер лексики виявляється передусім у системних зв’язках
лексичних значень слів, які утворюють різні семантичні підсистеми. Підсистеми
за ознакою співвіднесеності лексем із позамовною дійсністю в свою чергу
диференціюються на певні тематичні групи, які далі поділяються на підгрупи,
мікрогрупи й окремі номінації тих або інших об’єктів, а за характером зв’язків
між самими лексичними одиницями – на лексико-семантичні групи (ряди синонімів,
пари антонімів, гіперо-гіпонімічні побудови тощо)” [35, с. 41].
Системність термінології базується головно на теорії поля. За цією теорією,
кожному поняттєвому полю повинно відповідати певне знакове поле. Тобто система
мови розмежовується на два паралельні типи полів: поняттєві та словесні, між
якими не може бути абсолютного паралелізму. Релевантною ознакою співвідношення
терміна з поняттям є його визначення в межах певного термінологічного поля.
Словесне визначення терміна охоплює суттєві семантичні компоненти, в яких
наявні головні ознаки конкретного наукового поняття. Дефініція окреслює
значення терміна, формулюючи в стислій формі основний зміст поняття.
Системність українських термінів, як і усіх мовних знаків, виявляється як у
плані вираження, так і в плані змісту. Для плану змісту характерна системність
поняттєвого наповнення термінології. Розглядаючи його, беремо до уваги, що
кожне поняття має дві основні характеристики: обсяг і зміст. Обсяг поняття - це
клас певних явищ, узагальнених у ньому, а зміст - це сукупність суттєвих ознак
цих явищ. Значення терміна пов’язане зі змістом поняття. Враховуємо ту
обставину, що поняття гнучкі, рухомі, здатні змінювати глибину свого змісту.
Термінологічні поля можна досліджувати також, вивчаючи парадигматичні та
синтагматичні відношення між термінами.
Поняття парадигми, яке сформувалося у морфології як зразок, схема словозміни,
сукупність форм словозміни тієї чи іншої лексичної одиниці, знайшло своє
втілення у фонології, лексикології, дериватології, синтаксисі. Його поява, на
думку В. В. Ґрещука, підготовлена об’єктивним розвитком сучасного мовознавства,
що ґрунтується на принципах структурно-системного аналізу. “Пошуки вияву
системності мови на всіх структурних рівнях спонукали до уточнення,
конкретизації об’єкта лінгвістики, виділення комплексних одиниць, наділених
системоутворювальною функцією, обґрунтування її ролі в системній організації
мови, розробки нових методик дослідження… Однак сучасна лінгвістика,
використовуючи поняття парадигми для всіх ярусів мови, далека ще від
однозначності його не тільки в загальному аспекті, а й стосовно якогось одного
рівня” [61, с. 21]. На думку Ф. де Соссюра, елементи мовної структури можуть
перебувати в парадигматичних (асоціативних) відношеннях за різними ознаками
(спільність кореня, спільність суфікса, спільність значення тощо), тобто
створювати стільки парадигматичних рядів, скільки є різних відношень. Як зразки
асоціативних груп він наводить також сукупності спільнокореневих слів, ряди
різнокореневих слів із одним і тим самим суфіксом, ряди синонімів, навіть
асоціації слів за акустичними образами [265, с. 158-159].
Як відомо, парадигматичні та синтагматичні відношення між словами чи термінами
вказують на їхню системність, зокрема парадигматичні – на ознаки, за якими
терміни об’єднуються у певні групи, класи (значення, синонімія, антонімія,
гіперо-гіпонімія, ієрархія одиниць), та синтагматичні – на сполучуваність
термінів або їх коренів. “Визначальна роль парадигматичних відношень полягає в
тому, що слово має самостійне значення, яке не залежить від контексту,
значення, яке виявляється у контексті. Сполучуваність слова обумовлена його
значенням. Зокрема слова, що відносяться до однієї лексико-семантичної групи,
повинні мати однакову чи подібну сполучуваність. Різні значення слова знаходять
вираження у різній сполучуваності” [170, с. 65].
У 1993 році Інститут української мови підготував видання “Національні та
інтернаціональні компоненти в сучасних терміно
- Київ+380960830922