Розділ 2
Етнічні спільноти у громадянському суспільстві: проблема національно-культурної
корпоративності
2.1. Ренесанс етнічної ідентичності: діалектика мультикультуралізму і
національної ідеї
Більше двадцяти років тому Бенедикт Андерсон, який розробив оригінальну теорію
націй, констатував очевидність сучасних реалій: давно вже напророчений «кінець
ери націоналізму» ніяк не збирається наставати, а національний статус і надалі
залишається загальновизнаною вартістю політичного життя [див.: 13, с. 19]. І
хоча в наступні роки процеси глобалізації набували дедалі більшої
інтенсивності, що, здавалось би, мало поставити під сумнів вартість
національного статусу (держави, спільноти, особистості), насправді ми можемо
спостерігати все нові й нові вияви націоналістичних тенденцій, міжнаціональних
суперечок, національної ідентифікації та інституціалізації, які розвіюють
поширені раніше ілюзії щодо асиміляції націй.
Констатація Б. Андерсона віддзеркалювала явище, про яке ще у 60–70-х роках
почали писати західні вчені (Д. Белл, Й. Глейзер, Д. Мойніхен, Е. Сміт та ін.)
– явище «етнічного відродження» або «етнічного ренесансу». Воно виявилося
притаманним не тільки (а може, і не стільки) молодим незалежним державам, що
звільнялися від колоніальної опіки, скільки розвиненим індустріальним країнам,
у яких, здавалося б, етнічні проблеми мали вже відійти на периферію суспільного
інтересу. Проте саме там, а також у країнах, які згодом ставали на шлях
демократичного розвитку, етнічна рефлексія, і насамперед, самосвідомість
етнічних меншин, набула значного піднесення. Так, зокрема у США очевидним став
той факт, що етнічна ідентичність меншин не тільки не була поглинута
англо-американською ідентичністю, на що десятиліттями працювала політика
«плавильного котла», а навпаки, всупереч прогнозам виявила неабияку живучість,
дедалі більше впливала на формування єдиної американської культури, активно
засвідчувала потяг до самостійного історичного розвитку. Так само і в інших,
зокрема європейських країнах, поряд із асиміляційними тенденціями, які мали
місце в середовищі етнічних груп, науковці виявили та обґрунтували тенденцію,
пов’язану з намаганням етнічних меншин віднайти свою зникаючу ідентичність,
підтвердити зв’язки зі своїм культурним минулим. У деяких країнах Заходу
(Канада, Бельгія) це привело до суттєвих державно-політичних (конституційних)
перебудов.
Дещо пізніше, але у більш вибуховій формі хвиля етнічного ренесансу охопила
країни соціалістичного табору та Радянський Союз. Тут вона призвела (разом,
звичайно, з іншими соціально-політичними та економічними процесами, які у
комплексі спричинили крах соціалістичних режимів) до суттєвого перекроювання
кордонів, утворення низки нових національних держав, виникнення та загострення
міжетнічних конфліктів, деякі з яких переросли в запеклі війни та етнічні
чистки. Особливості «східних» (або центрально-східно-європейських) національних
рухів та процесів націотворення на відміну від відповідних західних рухів та
процесів детально аналізувалися та аналізуються в літературі (Г. Кон, М. Грох,
Е. Сміт, Е. Ґелнер та ін.), і ми пізніше повернемося до цього аналізу; тут лише
зауважимо, на відміну від західного, «східний» етнічний ренесанс викликав
суттєві зміни в етнічній ієрархії багатьох країн. Ціла низка народів
перетворилася з етнічних меншин, які, як правило, не мали власної держави, на
державні нації; натомість інші етнічні групи зазнали пониження свого
політичного статусу, опинившись – нікуди не емігруючи – за межами своєї держави
і перетворившись на етнічні меншини. Такі тектонічні зрушення не могли не
зачепити інші етнічні групи, які, власне, не змінили свого статусу і не
претендували на це, але активізували діяльність щодо захисту своїх прав.
Останній факт пов’язується дослідниками з різними причинами. Так, на думку
М. Обушного, який аналізує українську ситуацію, зростання активності меншин,
утвердження їхніх позицій як суб’єктів етнонаціональної політики не в останню
чергу зумовлене входженням у нову завершальну стадію націостановлення, яка
розпочалася зі здобуттям Україною незалежності. При цьому автор стверджує:
«Об’єктивно в цьому процесі етнічним українцям відведена роль головного
суб’єкта етнонаціональної політики. Саме етнічні українці покликані сприяти
культурно-національному відродженню національних меншин, які, як і українці, є
повноправними суб’єктами етнонаціональної політики. За таких умов між етнічними
українцями та меншинами, що мешкають в Україні, формується складна система
суб’єктно-об’єктних відносин, яка потребує державного регулювання» [375,
с. 178]. Отже, йдеться про процес формування національної держави, і від того,
наскільки етноцентричною виявиться ця держава, залежить доля національних
меншин, що, безперечно, не може не турбувати їх представників і, відповідно,
стимулює їхню активність.
Чеський дослідник Мірослав Грох звертав увагу на інші обставини, а саме на
ситуацію розпаду звичного режиму, яка стимулювала прояви етнічної ідентичності.
В умовах руйнування старих відносин та зростання відчуття невпевненості етнічні
меншини починають вбачати в спільності мови та культури певну абсолютну
визначеність, недвозначну і очевидну цінність. Мова знову виступає у ролі
фактора інтеграції в роздробленому суспільстві. «Якщо суспільство знаходиться у
стані занепаду, то нація виявляється своєрідним останнім притулком» [348,
с. 340]. Національна ідентичність, за М. Грохом, виконує компенсаторну функцію
в умовах втрати соціальної стабільності, і можна погодитися, що цей фактор
відіграє суттєву роль водночас з трансформаціями етнічної
- Київ+380960830922