РОЗДІЛ 2
ГЕНЕЗА СОЦІАЛІСТИЧНОГО РУХУ В ГАЛИЧИНІ Й НА БУКОВИНІ (60-80-ті рр. ХІХ ст.)
2.1. Етносоціальні особливості регіонів
Специфіка кількісного і якісного складу основних етнонаціональних груп у Галичині й на Буковині сформувалася історично. Навіть усередині однієї держави - Австро-Угорської імперії - польські, румунські, українські землі виявилися розмежованими, належали до різних адміністративно-територіальних одиниць. Галичина була об'єднана з частиною Малопольщі в один коронний край - "Королівство Галіції та Лодомерії (Володимирії) з великим князівством Краківським і князівствами Освенцимським та Заторським" зі столицею у Львові. Там знаходилися провінційні органи управління: Галицьке намісництво на чолі з намісником, якого призначав імператор, та представницький орган - крайовий сейм. Увесь край одержав скорочену назву - Галичина, лише умовно поділявся на Східну (українську) та Західну (польську) Галичину, для якої політичним і духовним центром залишався Краків. Значна частина поляків (понад 220 тис. станом на 1900 р.) мешкала поруч, у Сілезії, що, як і Галичина, також була одним із 17 автономних коронних країв у складі Австрії або Цислейтанії (австрійської частини двоїстої Австро-Угорської монархії).
Межа між Західною і Східною Галичиною приблизно збігалася з етнографічним кордоном між поляками й українцями. Східна Галичина охоплювала понад дві третини території та населення коронного краю, тоді як Західна - лише третину [803, s.48, 54]. Цим пояснювалося значення Східної Галичини для поляків у боротьбі за збереження їх гегемонії в регіоні.
Окремим коронним краєм у межах Цислейтанії була Буковина, яка мала статус герцогства і на зламі ХІХ-ХХ ст. поділялася на 9 повітів, а напередодні Першої світової війни - на 11. Північну його частину (7 повітів) складали українські землі (сучасна Чернівецька область), південну - румунські (теперішній Сучавський повіт Румунії). Центром краю було м. Чернівці, де перебували призначений імператором президент краю, підпорядкований йому виконавчий орган - Крайове управління, а також буковинський сейм. Водночас близько 3 млн. румунів проживало на сусідніх теренах Транслейтанії (угорської частини монархії).
Роль Галичини й Буковини в суспільному житті Австро-Угорщини визнача-лися багатьма обставинами. Галицький коронний край обіймав територію 78,5 тис. кв. км, що становило понад чверть усієї площі Цислейтанії, його населення в 1900 р. сягало 7,3 млн., у 1910 р. - понад 8 млн., або 28% усього населення австрійської частини держави [808, s.1]. Галичина була найбільшою провінцією Австрії, другою (з помітним відривом) була Чехія, на третьому місці перебували власне австрійські землі (за територією - Тіроль, за населенням - Нижня Австрія). Провідні етноси Галичини - поляки й українці - займали за чисельністю відповідно третє й четверте місце в Цислейтанії після німців і чехів [366, c.339].
Значно меншою була Буковина з територією в 10,4 тис кв. км (відповідно 3,5% площі Цислейтанії) та населенням 730 тис. осіб станом на 1900 р. і 800 тис. - на 1910 р. Та все ж разом обидва регіони займали помітне місце в житті країни, зосереджуючи близько 1/5 усього населення Австро-Угорської імперії та даючи десяту частину її національного доходу [204, c.235]. Економічно відсталі, порівняно з промислово розвинутими австрійськими й чеськими землями, вони все ж були важливою сировинною базою і внутрішнім ринком збуту для промислових товарів імперії, сферою вкладення її капіталів. Лояльність Галичини й Буковини до корони мала помітне значення для балансу сил в австрійсько-угорському й австрійсько-чеському протистояннях.
Політико-правове становище національностей у Галичині та на Буковині, як і в усій Цислейтанії, визначалось австрійським Державним основним законом від 21 грудня 1867 р. Так, §19 цього закону гарантував рівність усіх народів у державі та їхнє непорушне право на збереження й розвиток своєї національності та мови. Констатувалося визнання державою рівноправності всіх мов, уживаних в освіті, управлінні та суспільному житті кожного коронного краю. Система освіти мала бути організованою так, щоб кожен народ міг її здобувати рідною мовою без будь-якого примусу до вивчення інших крайових мов. §14 декларував цілковиту свободу віри та сумління, а також незалежність реалізації громадянських і політичних прав від релігійної приналежності [219, S.395-396]. Австрійські громадяни, згідно з чинним законодавством, могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов, створювати національні за характером об'єднання, у тому числі й політичні, видавати рідною мовою книги, пресу тощо, виступати нею в парламенті, сеймах, органах місцевого самоврядування.
Насправді ж становище національних груп було далеко не однаковим. Поряд із конституцією важливу роль відігравав ряд інших законів, насамперед виборчі ординації, які визначали механізм формування представницьких органів усіх рівнів (ґмінних і повітових рад, крайових сеймів, парламентів). Шляхом значного обмеження виборчого права забезпечувалась повна перевага в цих органах представників найзаможніших соціальних верств, а фактично панівних національностей, зокрема в Галичині - поляків, на Буковині - румунів і німців.
Офіційною мовою місцевих виконавчих органів визначалася одна з крайових мов. Законом від 9 квітня 1907 р. для виконавчого органу галицького сейму - крайового виділу - такою мовою була визначена польська [218, S.39]. На Буковині урядові установи використовували переважно німецьку мову.
Можливості визначення чисельності, складу та становища національних меншин у регіоні обмежені особливостями австрійської статистики й насамперед установленням національної приналежності не за рідною, а за розмовною (товариською) мовою особи. Крім того, у мовній (національній) статистиці зовсім не бралася до уваги мова євреїв (ідиш) і всі вони записувалися до інших національностей. Таким чином фальсифікувалася етнічна структура населення, знижувалася питома вага українців на