РОЗДІЛ 2
НАВЧАННЯ ГЕОГРАФІЇ В УКРАЇНІ В ХІХ - НА МЕЖІ ХХ СТОЛІТЬ
2.1. Розвиток географічної науки як передумова становлення шкільної географічної освіти в Україні
Документальних матеріалів про початки географічного знання і вивчення території України майже не збереглося. Наші предки відзначалися спостережливістю, добре орієнтувалися в природному просторі. Тісно спілкуючись з природою, будучи її невіддільною частиною, стародавні люди навчилися фіксувати своє розташування на знайомій їм території за допомогою графічних малюнків. Прагнення систематизувати інформацію про навколишній світ породило найпростіші зображення [177, 12].
Географічні уявлення стародавніх людей обмежувалися невеликими територіями, де проходило їхнє життя. Регіональні краєзнавчі відомості передавалися від покоління до покоління, від однієї культури до іншої, збагачувалися дані про природу. На сьогодні зовсім мало збереглося найдавніших картографічних зображень, проте відомо, що вже в ранньоантичні часи з'явились перші карти, які давали уявлення про українські землі. Перші географічні описи українських земель належать арабам і грекам. Геродот - давньогрецький історик, географ, мандрівник - у своїй "Історії в дев'яти книгах..." описав історію, етнографію, географію північного Причорномор'я, його природу і населення. Ці відомості розширив Гіппократ [177, 17]. Значну увагу присвятили Україні видатні географи античності - греки Страбон і Птоломей, римський натураліст Пліній-старший, римський історик Тацит. Цінні відомості є у візантійського дослідника Лева Діакона, про розселення слов'ян згадує готський історик Іордан [177, 19].
Тисячу років тому на просторах Східноєвропейської рівнини і відрогах Карпат склалася могутня держава наших предків, описана вітчизняними літописцями, візантійськими істориками, західноєвропейськими хроністами та арабськими мандрівниками, нанесена на карти кращими у середньовічному світі сирійськими і персидськими географами. Українські землі були представлені на одній з найстаріших карт - Карті Касторіуса (ІV ст.), яка збереглася в Аусбурзі [177, 24].
Найдавніші згадки про державу народу "рос", "рус" у візантійських, східних і західноєвропейських джерелах належать до І половини ІХ ст. Так, вже в Бертицькій хроніці (839 р.) згадується Русь. Давній літопис "Повість врем'яних літ" датує початок Руської землі 860 роком. Наші предки постійно збагачували свої знання про сусідні території та поширювали інформацію про українські землі. Спеціалізація господарства в окремих регіонах сприяла зміцненню торговельних і культурних зв'язків як всередині держави, так і зовні (зі Скандинавією, Візантією, Угорщиною, Болгарією, Польщею, Чехією, Німеччиною, Францією, Англією, Вірменією, Грузією, Персією, арабськими державами) [177, 25].
Прийняття християнства зближує Київську Русь з державами Європи, сприяє розвитку культури. У Києві 988 р. відкривається перша школа, а при Софіївському соборі - перша на Русі бібліотека. Все це зумовлює вивчення своєї території, вміння орієнтуватися у просторі. Певні географічні знання стали необхідними, виникає потреба в їх передачі наступним поколінням. Відносини з сусідніми та віддаленими державами сприяють поширенню відомостей про Україну. Арабський мандрівник і купець Абу-Гамід в книгах "Антологія деяких чудес Заходу", "Космографія" подає відомості про Русь, її природу, господарство. Ці книги тривалий час були джерелом інформації про нашу державу.
Важливою інформацією залишалися також західноєвропейські писемні згадки (німецькі, французькі, англійські, угорські хроніки). Перші вітчизняні відомості географічного характеру про українські землі є в літописному зведенні 1073 р. Назва "Україна" вперше згадана в літописі 1187 р. Чимало географічних відомостей є в "Повісті врем'яних літ" - літописному зведенні ХІІ ст. Події, описані тут, охоплюють період від 852 р. до 1117 р. У літописі є згадки про окремі князівства, клімат, особливості рельєфу окремих місцевостей тощо. Першим географом Київської Русі називають літописця Нестора, в творах якого ми зустрічаємо оригінальні описи природи України, особливостей побуту і господарської діяльності людей [177, 30]. З додатків до "Повісті..." найважливішим є Київський літопис (1118-1198 рр.), що також містить цікавий географічний матеріал.
Серед давньоукраїнських літописів виділяється Галицько-Волинський (1209-1292 рр.). На жаль, до нас дійшли лише уривки з нього, включені київськими та галицько-волинськими літописцями до своїх творів. Аналіз текстів свідчить про існування місцевих українських літописань: чернігівського, переяславського, перемишлянського. Відомості про Україну подано і на старовинних рукописних картах арабського географа Ель-Ідрісі, іспанського монаха Беатуса, на Ербсторській карті світу, Герфордській карті, на карті М.Кузанського та ін.[177, 36]. Значний матеріал з географії українських і сусідніх земель є в "Слові о полку Ігоревім".
Починаючи з ХІІІ ст., географічну інформацію про Україну вже з ґрунтовним описом географії її окремих частин можна було побачити у друкованих творах. У ХV ст. у зв'язку з важливими зрушеннями в соціально-економічному, політичному і культурному житті Європи посилилася зацікавленість історико-географічними описами світу або окремих його регіонів. В середньовічній Європі було добре відоме ім'я Юрія Дрогобича - професора Краківського (1488 р.), а згодом професора і ректора Болонського університету. Київський митрополит П.Могила підтримував друкарську справу в Молдові, Кракові; чимало професорів московських і петербурзьких навчальних закладів - вихідці з України. Всі вони поширювали відомості про наш край, його природу, населення, господарство [177, 39]. У 1483 р. Ю.Дрогобич видав книгу "Прогнозуючі судження", де вперше в історії друку згадав Москву, Вільно, Кафу (Феодосію), Львів і Дрогобич[177, 45]. В цей період з'являються праці німецького гуманіста Г.Шеделя, польського гуманіста Мацея Маховського, посла австрійського і