РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ СТУДЕНТІВ СУБ'ЄКТАМИ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1. Формування студентів суб'єктами соціокультурної діяльності як педагогічна проблема
Проблема особистісного становлення посідає чільне місце в сучасних дослідженнях e галузі людинознавства. Саме криза особистості, яка останнім часом визнається глобальною, привертає увагу науковців до осмислення її економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, культурних підвалин, розробки дійових способів попередження подальшого її розгортання та поглиблення. В цьому досить широкому колі напрацювань педагогічні розвідки сконцентровані на виробленні такої стратегії і тактики діяльності освітніх інституцій, які б забезпечили формування людини ХХІ століття особистістю, що здатна своєю активністю серйозно впливати на становлення ери культури та духовності. Але за сучасних умов суспільного існування такий суб'єктний напрям розвитку особистості набуває значущості лише у його масовому здійсненні, тобто нині визнається нагальною потреба саме у привнесенні цілеспрямованих змін до своєї повсякденної життєдіяльності кожним з пересічного загалу. Відтак, зважаючи на чи не найбільшу потужність сучасних освітніх інституцій щодо генерування нових ідей навчання і виховання молодого покоління, розробка і впровадження до освітньої практики відповідних парадигм набуває сьогодні надзвичайної ваги і актуальності.
Дослідження вітчизняних вчених унаочнюють багатоманітне коло сучасних поглядів на модернізацію освіти: від формулювання концептуальних засад її реформування (В. Андрущенко, В. Кремень, М. Михальченко), управління освітою (В. Луговий, В. Майборода) до обґрунтування нових шляхів розвитку особистості як виміру результатів освіти. Серед останніх чільне місце посідають доведення сенсу запровадження культуротворчої освіти (І. Зязюн, О. Сухомлинська), опрацювання виховання в контексті гуманізації педагогічного процесу (І. Бех, М. Боришевський), формування виховуючих відносин (А. Бойко), осучаснення змісту гуманітарної освіти (І. Кузнецова, Е. Лузік, Г. Онкович), дослідження науково-теоретичних засад соціалізації студентської молоді в позанавчальній діяльності в умовах регіонального освітнього простору (С. Савченко). Дотичними до окреслених напрямів є розвідки щодо духовно-катарсичної активності особи (О. Киричук), подолання критичних етапів та реалізації потенціалу індивідуального буття (І. Маноха), навчання життя та здійснення життєвого проектування (Л. Сохань, Н. Ануфрієва), опрацьовування психологічних чинників розвитку життєтворчої активності особистості в дорослому віці (В. Ямницький), визначення власної ідентичності у мінливому світі (О. Злобіна, О. Шульга).
Наразі функціонування інституту освіти осмислюється в різних іпостасях, як-от: освіта як цінність, система, процес та результат. При цьому акцентуванню підлягають різні аспекти освітньої теорії та практики: передання та засвоєння цінностей учнями [357, 92], їхній творчий розвиток [416, 128] більшою мірою засвідчують відмову від панівної тези про важливість саме засвоєння знань як наукового досвіду; ствердження переваги розвитку критичного мислення [237; 396; 397] над опануванням вже відомих і випробуваних способів діяльності унаочнюють незгоду з результатами традиційної ретрансляції здобутків людства.
Зміна характеру освіти і виховання в інформаційному суспільстві позначається на необхідності модернізації системи вищої освіти (В. Андрущенко, Б. Корольов, В. Кремень, М. Михальченко, М. Лукашевич, В. Луговий, Е. Лузік, В. Лутай, І. Маноха та ін.). Вітчизняні вчені (С. Гончаренко, І. Зязюн, Ю. Мальований, Н. Ничкало, Г. Онкович, О. Савченко, О. Сухомлинська, В. Шинкарук та ін.) наполегливо звертають увагу на те, що в сучасній освітній практиці наявні такі протилежні тенденції, як неухильне зростання ролі освіти в життєдіяльності і окремої людини, і суспільства в цілому водночас з її кризовим станом [9; 26; 159; 160; 209-211; 241-247; 282].
Саме в контексті подолання кризи в освітній практиці розглядається розробка її парадигм. Нині дві основні парадигми - традиційна та гуманістична - окреслюють домінантні підходи до формування особистості як суб'єкта життєдіяльності. Традиційна парадигма з її сцієнтично-технократичним підходом до визначення кола ЗУНів, що їх має опанувати особистість, спрямована на набуття раціоналістичного досвіду, в якому чільне місце посідають оперування інформацією, опанування комп'ютерних технологій, формування вузько-професійного, прагматичного мислення.
Опротестовування дегуманізації освіти через визнання детермінантою суспільного розвитку потреб людини є підвалиною гуманістичної парадигми, яку і схарактеризовують як сучасну. При цьому підкреслюється, що її особливістю є не заперечення іншого бачення шляхів розв'язання освітньої кризи, а використання досягнень і плідних напрацювань різноманітних концепцій та методологій [68; 204; 255; 259; 267; 276-278; 293; 297; 345].
Визначаючи сьогодення як "Театр Абсурду нашого життя", в якому ХХI ст. ще ширше розчахнуло завісу, І. Ільїнський вбачає шлях відходу від стану "бути чи не бути" та подоланню абсурдності світу в поєднанні гуманістичних та раціоналістичних зусиль. Єдність "логіки розуму та голосу совісті" може і повинна бути зреалізована завдяки розробці нової парадигми освіти, бо вчений вважає, що людину досить легко програмувати, а сучасна освіта є наймогутнішим засобом програмування. Існуюча освітня парадигма привела до того, що знання стали джерелом абсурду, людство відчуває "гіркі плоди войовничого раціоналізму", панує "багатознаніє без вищої освіти". Новій освітній парадигмі відводиться "революційна" роль; вона має визначити нову місію освіти, сформувати систему цінностей та нову етику, окреслити "нову предметність освітньої діяльності", тобто зміст освіти, формувати "людиностворювальне та суспільствостворювальне знання" [165].
Серед основних і, як визначають, найбільш реальних стратегій гуманізації вищої освіти виділяють гуманітари