РОЗДІЛ 2
КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНІ ФОРМИ ВИЯВУ ПОНЯТТЯ ДОСВІДУ
2.1. Початок історії поняття досвіду
Історія поняття досвіду складається з двох частин: передісторії та власне історії. В обох частинах поняття досвіду перебувало в різних якостях. У своїй передісторії досвід був здебільшого інструментальним терміном, який завдяки радикальній проблематизації в Новий час отримав змогу стати самосвідомим поняттям вже у трансцендентальній філософії. В західній філософії ми засвідчуємо появу мислення про підстави можливості досвіду і його границі та межі лише з метатеоретичних спроб І. Канта і Ґ.В.Ф. Геґеля, з яких почався основний етап історії філософського поняття досвіду. В обох станах, поняття досвіду перебувало предметом як епістемологічного розгляду, так і метафізичного та онтологічного.
2.1.1. Передісторія поняття досвіду. У попередньому розділі вже йшлося про важливість переходу поняття від інструментального до самосвідомого стану. Цей момент можна описати як перехід поняття від атрибутивного стану, тобто від стану, коли це поняття слугує для опису інших сутностей, до сутнісного стану, який створює нові поняттєво-термінологічні ряди, що утворюють для цього поняття можливості рефлексії з власного приводу. В момент передісторії інструментальне поняття не спроможне мати свою історію, воно радше є засобом історії інших понять. Так, поняття досвіду до Канта і Геґеля не було топосом, тобто єдиним полем утворення смислів, що перебуває у сталому неперервному розвитку з необмеженою кількістю векторів.
Почати опис передісторії досвіду доведеться відповідно до історико-філософської традиції, тобто з Античності. За вже усталеною моделлю, начало філософії ми уявляємо як розділення міфопоетичного способу світосприйняття і "наукового мислення". Цей доволі уявний момент можна описати як подію застосування даних індивідуального людського досвіду для пояснення подій чи фактів, причина яких не є очевидною і безпосередньою, тобто коли міфічне пояснення і міметичне сприйняття перестають бути найпростішими, найкомфортнішими і найочевиднішими.
Міфопоетичне сприйняття, чи "магічно-міфічна картина світу" в термінах касирерівської школи філософії культури, є найпримітивнішим розумінням світу. "Розуміння" в межах такого світосприйняття має тотожність із іншими актами, серед яких переживання, сприйняття і відчуття світу. Міфопоетичне сприйняття є аґломератом різних культурних практик взаємодії зі світом, заснованих на мімесісі. Карен Ґлой, відома як фахівець у сфері філософії культури, виділяє кілька характерних рис міфопоетичного світосприйняття: динамізм, гілозоїзм, органічність, антагонізм, симпатетичність та нерозривну єдність теорії і практики [340, с. 40]. Термін "динамізм" описує ту властивість первинного світосприйняття, відповідно до якої світ розглядається як скупчення різноманітних реально сущих сил, впливів та тенденцій, що є елементами єдиної системи владних потоків Всесвіту. Гілозоїзм описує ту рису міфопоетичної картини світу, відповідно до якої світ сприймається як суцільно живий та одушевлений, згідно з чим поділ на духовне та матеріальне є неможливим так само, як і уявлення про те, що щось у світі може бути не персоналізованим, поза виміром індивідуальної душі. Відповідно до динамізму та гілозоїзму міфопоетичне світосприйняття вирізняється тим, що взаємодіє зі світом як із єдиним організмом. Органічність веде до висновків позалогічного штибу: частина може репрезентувати ціле, зв'язок частин у цілому не потребує прояснення, життя сповнене аналогій, які функціонують в тій же якості, що й логіка в науці. Антагонізм стосується того, що в міфопоетичному сприйнятті частини цілого часто є протилежними, ворожими одна одній, що пояснює динамічність природи в новій категорії. Організм світу живе і розвивається завдяки ворожнечі та взаємодії його органів-елементів. У цьому розвитку людина посідає місце одного з органів світу, функціональність якого великою мірою визначена терміном "симпатетичності", тобто спільним діянням і переживанням з природою її подій і перебігів. Ще одною рисою міфопоетичного світосприйняття є нерозривність мовлення, мислення і діяння. Так, будь-який описовий вираз про природу чи власне переживання міститиме тут необхідний етично-ціннісний момент, а будь-який помітний вчинок людини з необхідністю зазнає вираження в пісні. Міфопоетичне світосприйняття, як бачимо, є загальним терміном, яким описуємо переднауковий та передфілософський тип сприйняття іншого і себе. Елементи цього світосприйняття ми виявляємо і в теперішньому повсякденному світі й, навіть, у метафориці філософії і науки.
Звісно, поява філософії не нищить міф, він не зникає з обширів людської культури, однак його вплив стає опосередкованим. Антична філософія постала з сумніву в тому, що за кожним явищем реальності стоїть певний намір і якась сила. Античність розриває ціле та індивідуальне, що одночасно викликає потребу в поясненні точної взаємодії всезагального та окремого. Таке пояснення спирається на нову мову, яка оперує поняттями, сформованими відповідно до ідеалу точності і адекватності. Логіка цього поділу приводить до поділу на суб'єкта та об'єкта, а також на виокремлення людини з природної суцільності. Античність починає науково-технічний шлях розвитку людства, який спирається на розрізнення теорії і практики, тобто спроектованого, розумного та цілеспрямованого мислення, відповідно до теоретичних цінностей, і вимушеного діяння в рамках природних потреб. Інша справа, що Античність не завжди є деміфологізованою у пропозиції своїх філософських відповідей. З появою своєрідного "здорового глузду" аналогічні події не обов'язково пояснюють аналогічними причинами. Зрештою, саме дослідження принципу причиновості перебуває в центрі уваги "теорії пізнання" Античності.
Уже з самого початку грецького філософування досвід постає як щось варте уваги. Наприклад, вже у Геракліта йдеться про досвід, коли він говорить про таке: "Цього логосу, що існує вічно, люди не розуміють ані п