Розділ 2
Формування світогляду і становлення
Володимира Антоновича як історика України
2.1. Витоки та еволюція сцієнтистського світогляду
Світогляд Антоновича – одного з ідейних провідників національного Відродження
другої половини ХІХ століття і водночас класика історіографії є досить складним
і багатогранним явищем. У ньому синтезуються досягнення багатьох галузей
тогочасної інтенсивно прогресуючої наукової думки. Як кожний великий
європейський історик того часу, Антонович був прихильником гегелівського
методологічного принципу “Veltanschaung” – різних способів схоплювати думки.
Але стоячи на європейському культурно-науковому ґрунті, Антонович між тим не
був безсилим істориком-еклектиком, як це намагалися довести окремі
інтерпретатори спадщини вченого, а постає дійсно неординарним, схильним до
оригінальних наукових конструкцій мислителем, творцем першого, науково
обґрунтованого моністичного синтезу українського історичного процесу.
Розповідаючи про перші кроки на терені освіти, Антонович майже нічого не
говорить про своє знайомство з польською літературою, але безперечно, що саме
польська гуманістична культура була важливим атрибутом його виховання і заклала
перші підвалини духовного розвою. Проте польську культуру Антонович сприймав
по-іншому, ніж це робив “уроджений шляхтич”, виходець з корінної, етнографічної
Польщі. Шляхетське суспільство Правобережної України, що сполячилось за кілька
поколінь до Антоновича, перейнявши польську мову та прагнення до відбудови
польської держави, все-таки не втратило остаточно своє генетичне коріння і
зберегло симпатії до України. Підґрунтям цих українофільських симпатій було те,
що німецькі пророки романтизму брати А. і Ф. фон Шлегель окреслили влучним
терміном “Landespatriotismus” (територіальний патріотизм). Саме романтизм
європейського толку з його чітко вираженою національною ідейно-філософською
основою, проникнувши в польське суспільство на початку ХІХ століття привів до
зламу традиційних стереотипів та ідеології. У Франції історик О.Т’єррі висунув
цілу програму історичних досліджень, головною ідеєю якої була заміна застарілих
вождів і владик “новим колективним богатирем історії –народом”. Т’єррі був не
одиноким, таку ж позицію займав історик літератури А.Віллеман, який в 20-х
роках виступив з цілою низкою критично-наукових статей, що мали надзвичайно
сильний резонанс серед освіченої польської публіки [820, s. 42–56].
Польська національно-історична ідеологія, яка під впливом трагічних невдач
ХVІІІ століття переживала летаргію, з проникненням романтизму знайшла нову
підпору для свого відродження. Поновилась думка і в шляхетському середовищі про
потребу направити свої дії на справу визволення Батьківщини і народу. У 30-х
роках ХІХ століття епіцентр польського романтизму перемістився на Україну в
заснований Ф.Чацьким Крем’янецький ліцей, який став головним осередком
підготовки польської інтелігенції. Гурток Кременецьких ліцеїстів у складі
Мальчевського, Ковальського, Гославського, Корженьовського, Заборовського та
ін. розпочинає видавати свій знаменитий часопис “Swiczenia naukowe”, який
дійсно засвідчив кінець ери псевдо-класицизму і перехід до романтизму в
польській літературі [821, s. 161–185]. Кількість романтичних літературних
творів, звернених до України, просто вражаюча. Польські романтики говорять про
Україну, як західні європейці про Шотландію, омріяну під майстерним пером
Вальтера Скотта країну. Україна зусиллями польських романтиків теж
перетворюється в землю історичного міфу та екзотики. Поступово в польській
суспільно-політичній сфері викристалізовується своєрідна аура “зруйнованої
Аркадії”, втраченого раю. Посилено мусується теза про єдність українських
земель із центральною Польщею і про можливість бути “gente Ruthenus I natione
Polonus” (русином з походження польської нації). Цей край на пограниччі,
східний терен, перетворюється польською історичною думкою в “antemurale
christiamtatis” (передмур’я християнства) – Велику Польщу Золотого віку,
названу емоційним забарвленням “Kresy” [806; 808, s. 127–134].
У 1822 році поет Богдан Зальський починає писати “Думи”, літературні твори,
стилізовані під український фольклор: “Думи Мазепи”, “Дума Гетьмана Кониського”
та інші. Ці літературні праці принесли йому небачену славу. Його величали не
інакше, як “українським Бояном”, “козацьким поетом”, а сам він з гордістю
іменував себе сином “Matki Ukrainy”. А.Мальчевський створює образ козака, що
асоціюється з ідеєю свободи та величі. Його поема “Марія” – це збір народного
історичного епосу про життя українського степу і боротьбу з татарами.
Т.Зборовський та Т.Падура цікавились українською мовою і в пошуках популярності
мандрували по Україні. С.Гощинський у “Канівському замку” пішов ще далі,
показавши життя простого українського люду, соціальне тло, на фоні якого
відбувались історичні події [488, с. 72–79].
У 30-х роках ХІХ століття серед поляків на Україні поширюються пророцтва
“Українського Нострадамуса” – міфічного персонажу, співця Вернигори, який у
часи Барської конфедерації проголошує велику історичну місію Польщі на Сході в
недалекому майбутньому [808, s. 127–134]. Пущені в часи національно-визвольних
змагань польського народу на сторінках варшавського видання “Patriota” Йоахімом
Лелевелем, пророцтва посіяли ілюзії про реальність польсько-українського
порозуміння і можливості спільного виступу проти російського поневолення. Під
враженням цієї містифікації М.Чайковський (Садик-Паша) пише в 1838 році повість
“Вернигора”. Навіть другий, після А.Міцкевича, за славою польський поет Юліан
Словацький не був вільний
- Київ+380960830922