Розділ 2
НАРОДНІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ В ТРАДИЦІЇ УКРАЇНЦІВ
2.1. Класифікація українських народних музичних інструментів
(за систематикою Е. Горнбостля – К. Закса)
Історія еволюції музичних інструментів – це водночас й історія розвитку їх
систематик і класифікацій. Із розвитком самого інструментарію й подальшим
урізноманітненням, розширенням і диференціюванням функцій у процесі
еволюційного виокремлення з первісно-синкретичного й ритуально приуроченого
дійства на кожному з чергових етапів його розвитку у кожній конкретній етнічній
традиції неминуче виникала природна потреба групування МІ, зведення їх до
певної системи, яка б полегшувала й поліпшувала способи і принципи відбору
інструментів для відповідної виконавської мети, допомагала б краще
орієнтуватися у чисельно й конструктивно непростому інструментальному
„арсеналі” певного середовища, традиції тощо.
У сучасній науці всі історичні і нині існуючі класифікації МІ та НМІ поділяють
на: а) структурні – ті, що систематизують МІ за принципом їх побудови, та б)
функційні – що групують інструменти відповідно до функції, виконуваної ними в
музичному побуті/процесі.
Такий принцип поділу логічний як з погляду еволюційності розвитку музичного
інструментарію (від примітивних до більш досконалих конструкцій), так і з
огляду на його функційне застосування (від участі у монолітному синкретичному
звучанні-дійстві до поступового виокремлення із синкретичного ланцюга й
розширення функційного застосування інструментів аж до чіткого закріплення за
окремими з них специфічних функцій, властивих тільки певному середовищу, жанру
тощо).
Найдавніша із структурних класифікацій – давньокитайська – групує МІ за
матеріалом (із металу, каменю, шкіри, шовку, гарбуза, бамбука, дерева, землі).
Водночас, вона, як попередниця класифікації Б. Маййона, класифікує інструменти
за джерелом звуку.
Необхідністю розрізняти музичні інструменти за їх здатністю відтворювати
музику, приємну для богів, в античному світі керувався ще Платон, для якого
„було досить звичайної ліри, звичайної кіфари і звичайної сиринги, або пастушої
сопілки. Усе інше, на його погляд, могло тільки розбещувати та відривати від
реального життя” [252: 26]. Ця характерна для античного платонізму естетична
засада була розвинута музично-естетичною традицією західноєвропейського
середньовіччя [253: 16 – 17, 25 – 17, 57 – 58, 64, 120 та ін.] і згодом стала
не лише передумовою створення функційних класифікацій, а й міцно вкоренилася в
усних інструментальних традиціях багатьох християнських народів [245; 468: 42 –
44].
Історія азійсько-європейських систематик музичного інструментарію – це водночас
історія виникнення, еволюції та сучасного функціонування як самих інструментів,
так і класифікаційних поглядів про їх систематизацію/групування [235; 453; 488;
493; 508]. Вона, зосібна, розпочинається із систематик Боеція, який групує
інструменти за способом звукоутворення та Кассіадора (VI ст.) – за способом
звуковидобування із додатковим емоційним осмисленням особливостей кожної групи
[488; 493; 508].
У класифікації Авіценни (ХІ ст.) спостерігаємо подальшу диференціацію груп та
розмежування інструментів на підгрупи (напр., струнні: щипкові, смичкові тощо
[488; 493; 508].
Класифікація Ісидора із Севільї (560 – 640 рр.) вперше висуває
музично-структурний принцип групування МІ, поміщаючи інструменти в: а)
гармонічну; б) органічну (духову) та в) ритмічну групи [488; 493; 508]. З неї,
по суті, розпочинається епоха професійно-музичних класифікацій НМІ.
Систематика Ґрохео (ХІІІ – ХІV ст.) поділяє МІ за ступенем витонченості музики,
знаменуючи у такий спосіб наступний крок класифікаційного поступу: від
структурного до функційного принципу ситематизації [488; 493; 508].
Класифікація М. Преторіуса (епоха Відродження) уже виразно і відверто
систематизує музичні інструменти за функиією в музиці (фундаментальні та
орнаментальні інструменти). Аналогічний принцип групування бачимо й у
класифікаціях М. Глінки: 1. Литаври і мідні; 2. Дерев’яні; 3. Смичкові; 4.
„Роскошь оркестра” (англійський ріжок, арфа); та М. Римського-Корсакова: 1.
Співучі; 2. Ударні; 3. „Дзвінкі” (рос. „звенящие”). Ці класифікації одержали
широке застосування у процесі виховання професійних
музикантів-інструменталістів [488; 493; 508].
Не менш важливі (принаймні для теоретичного осмислення функційного означення
НМІ) й принципи класифікації за характером строю:
а) незмінна, змінна і відносно точна інтонація; б) темперований, нетемперований
і відносно темперований стрій тощо, які у практиці широкого застосування проте
не набули. Класифікації К. Ф. Ґеварта та Г. Берліоза об’єднують критерії
музичної практики і об’єктивної природи МІ [див. 235; 453].
Спробу універсальної структурної класифікації музичних інструментів уперше
здійснив К. В. Маййон: головна ознака – джерело звуку-вібратор (самозвучні,
мембранні, струнні, духові); непряма ознака – спосіб звукоутворення (ударні,
фрикційні, смичкові, амбушурні тощо [235; 453].
В основі класифікації К. Квітки народної інструментальної музики, а відтак й
інструментів, на яких вона виконується, – побутова функція. Характеристика
награвань та інструментів тут відбувається із урахуванням ситуації, способу
виконання і характеру звучання [152]. Із нею співзвучна й система класифікації
Е. Емсґаймера [453].
Ще далі по шляху конкретизації характеристик інструментів за соціальною ознакою
йде класифікація К. А. Шеффнера: музичні інструменти хлопчиків, чоловіків,
жінок, похоронні, ісламістські, інструментарій основної території, побережжя,
басейну головної річки і т. п. [235; 453].
Універсальну структ
- Київ+380960830922