РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ПРИВАТНОЇ ІНІЦІАТИВИ В ОСВІТІ УКРАЇНИ (кінець ХVІІІ - початок ХХ століття)
2.1. Соціально-педагогічні та духовно-освітні передумови розвитку приватної ініціативи в освіті України
Проведений науковий пошук свідчить про те, що перші прояви приватної ініціативи в освітній сфері України зустрічаються ще за часів Київської Русі. Згідно з християнськими традиціями, зазначають науковці, у Київській Русі доброчинність вважали обов'язковим діянням справжнього християнина.
Перші літописні відомості щодо піклування руських князів про освіту пов'язані з іменем князя Володимира Великого. "Запрошуючи грецьке духовенство для хрещення населення України-Руси, Володимир Великий, хоч сам був неписьменний, дбав про те, щоб разом з християнством перенести з Візантії освіту і все те, що знали греки", - стверджував С. Сірополко [404, с. 28].
Повагою до освіти відзначався і Ярослав Мудрий; великий князь Всеволод також давав подаяння на училища; його донька, Янка, заснувала училище при київському Андріївському монастирі, де дівчат навчали читати, писати, співати та займатися рукоділлям. Смоленський князь Роман Ростиславович, онук Мстислава Великого, майже всі свої доходи витрачав на облаштування училищ та утримання найманих учителів, так що, коли він помер, ні на що було його поховати як подобає його званню, і жителі Смоленська зробили добровільний збір на його поховання. Галицький князь Ярослав Осмомисл (1188) за власні кошти засновував училища та примушував ченців навчати дітей грамоти і виділяти на училища частину монастирських прибутків [95, с. 3-4].
"Насамперед не забувайте убогих, а яко можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину", - заповідав у своєму "Повчанні" Володимир Мономах [345, c. 33].
За часів Київської Русі з'являються і перші навчальні заклади, ініціаторами відкриття яких були приватні особи. Зауважимо, що питання щодо визначення типу шкіл Київської Русі є суперечливим для дослідників історії вітчизняної освіти, як минулого, так і сучасності. Це пов'язано з існуючими в науковій літературі різними точками зору на рівень освіти, яку надавали тогочасні навчальні заклади. Так, "...у писемних пам'ятках домонгольського періоду, - стверджував Є. Голубинський ("Історія руської церкви"), - немає жодної прямої згадки про урядові школи. Якби вони існували, то було б відкрито й нові та про відкриття хоча б однієї - двох із них було повідомлено в літописах; але таких записів ми не зустрічаємо" [80]. У світлі цієї критики легенду про "обов'язкову державну освіту" в Київській Русі спростовано, наголошував М. Желваков [478, с.78-79], і літописні відомості про училище набувають сенсу лише як відомості про навчання, організоване церквою.
Водночас інші дослідники, наприклад М. Лавровський, С. Миропольський, дотримувалися думки про те, що школи Київської Русі мали обов'язковий характер і перебували під опікою держави, а саме князів і духовенства. Зокрема, М. Лавровський у своїй дисертації "Про давньоруські училища" заявляв: "З наведених ...слів Несторового літопису ясно видно, у якому обсязі слід розуміти розпорядження Володимира щодо заснування училищ: очевидно, що воно мало силу не лише для Києва, а й такою ж мірою для інших міст тогочасної Русі ... Ці училища, цілком імовірно, створені були на візантійський взірець. Тільки такі училища при постійному нагляді над ними князів і духовенства могли започаткувати на міцних підвалинах народну освіту, всіляко сприяти її швидкому поширенню ..." [205]. Ще далі, зазначав М. Желваков, у прийнятті й тенденційному витлумаченні короткого літописного тексту пішов С. Миропольський, який у роботі"Школа і держава" стверджував, що найважливішими рисами "учення книжного", запровадженого Володимиром, були такі: а) релігійно-виховний характер народної освіти, б) її доступність для всіх верств суспільства і в) загальність поширення грамотності, яка є "визначним результатом цієї першої спроби обов'язкового просвітництва в Росії" [246].
Аналізуючи погляди різних науковців стосовно рівня освіти шкіл Київської Русі, С. Сірополко побічно торкався і питання визначення типу цих шкіл: державні чи приватні. Науковець вважав, що вчених щодо погляду їх на стан освіти в Київській Русі, а саме "чи існували в Київській державі правильно організовані школи, якою мірою ті або інші школи обслуговували населення та який був рівень тогочасної освіти", можна "поділити" на три категорії. До першої він відносив тих учених, які, "приймаючи на віру відомості з Якимівського літопису", трималися думки, що освіта за доби Київської держави стояла дуже високо, бо вже того часу нібито були організовані школи, а духовенство вважало за свій обов'язок поширювати освіту серед своїх парафіян. Наприклад, Ф. Леонтович стверджував, що кожна парафія повинна була мати школу і навчання мало "такий самий індивідуально-умовний характер, як і інша канонічна повинність кожного християнина". Однак прихильники цієї теорії, зауважував дослідник, розходилися в поглядах на обсяг тих знань, що їх давала стародавня школа. Так, М. Лавровський був переконаний, що стародавня школа вчила не тільки читати, писати, співати, а й давала відомості з граматики та лічби. Різні відомості з географії, історії, природознавства доводилося добувати шляхом "книжного учення", завдяки чому вже в ті часи був окремий клас освічених людей, яких знала навіть Візантія. Навпаки, В.Лешков та ін. додержувались точки зору, що в стародавній Русі не було ні осіб, ні станів, що різко відрізнялися від маси, - стародавня Русь була "немовби рівнина як у фізичному, так і в духовному розумінні: освіта була поширена рівномірно серед усього громадянства" [404, с.25-26].
До другої категорії, за С.Сірополком, належали ті вчені, що відкидали відомості В.Татищева з Якимівського літопису та висловлювали цілковито протилежну думку щодо стану освіти в стародавній Русі. Представником цієї групи дослідник вважав насамперед Є. Голубинськог