РОЗДІЛ 2
НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ НА ГІРНИЧОДОБУВНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ
2.1. Теоретичні аспекти розвитку сучасного стратегічного управління
У даному розділі ми розставимо акценти на основних поняттях стратегічного планування й управління. Для цього, насамперед, необхідно виконати аналіз існуючих методичних підходів, сформованих у зарубіжній і вітчизняній літературі в різні роки, а потім зосередити увагу на самих актуальних проблемах сучасного етапу стратегічної концепції в управлінні.
Ще півтора десятиліття назад планування вважалося центральною ланкою управління як на макрорівні, так і в межах окремого підприємства. Радянська економічна наука детально розробила ієрархічну систему планування, що охоплює всі рівні управління народним господарством, але зараз багато підприємств виявилися в деякому інформаційному вакуумі: з одного боку, достаток неупорядкованої зовнішньої інформації (часто суперечливої або невірної), з іншого боку - відсутність систематизованих орієнтирів для вибору перспективних напрямів розвитку.
Колишня концепція планування, прийнята в країні на різних рівнях управління, знайшла своє відображення в чіткому енциклопедичному формулюванні [47, т.19, с.625], що була прийнятна для окремих підприємств, галузей і народного господарства в цілому: "...планування...управляє складним процесом суспільної праці, організує й регулює виробництво, розподілення і обмін матеріальних благ". Це класичне визначення системи директивного планування довгі роки переважало в економічних і виробничих відносинах у нашій країні. Дана система визначала неухильне виконання затверджених на більш високому рівні показників плану, обов'язкових для суб'єктів господарської діяльності. Директивні плани розроблялися як державними органами управління, так і всередині підприємств, організацій, концернів.
У перші роки перехідного періоду ринкових перетворень з'явилася інша концепція планування комерційної діяльності. Відповідно до неї у завдання планування "входить формування на плановий період цілей функціонування підприємства й визначення методів досягнення цих цілей [154, с.101]. Це визначення значною мірою відповідає сучасному розумінню системи планування на різних рівнях управління економікою, характерному для країн зі сформованими ринковими відносинами. Відомо, що в ринковій економіці набула розвитку теорія цілеполагання, а саме: установлення цілей і завдань на різні часові періоди: короткострокових, середньострокових, довгострокових [16, с.74; 114, с.154; 162, с.262; 240, с.15; 276, с.128].
Особливе значення в економічних відносинах промислово-розвинених країн займає система стратегічного планування, у межах якої здійснюється розробка стратегічного плану (часто передбаченого на довгостроковий період), що визначає шляхи реалізації пріоритетних напрямів діяльності підприємства на перспективу, конкретні завдання, прив'язані за часом і ресурсами, загальну стратегію досягнення поставлених цілей [162, с.64].
Системний підхід одержав широкий розвиток у сучасній теорії планування й управління, що визначає поняття організації, яка існує для задоволення потреб суспільства, як відкритої системи. Розробці положень системного підходу приділяється значне місце в багатьох роботах вітчизняних економістів різних років. Серед них слід відзначити праці О.І.Амоші, В.А.Єлісєєва, М.І.Іванова, В.М.Цигичка, М.Г.Чумаченка, Б.А.Райзберга, Р.А.Фатхутдинова та інших [12, 124, 237, 275, 278, 294, 298]. Важливу роль відіграє концепція системного підходу й у теорії та практиці стратегічного управління. Характерним рисам системності в межах стратегічного планування приділяється увага в роботах У.Кінга й Д.Кліланда, І.Ансоффа, Р.Акоффа, М.Х.Мескона, Р.А.Фатхутдінова [6, с.170-198; 26, с.320-323; 140, с.35, 40-42, 95; 196, с.595; 278, с.14-25]. У зазначених працях системний підхід в основному розглядається як методологія дослідження окремих виробничих об'єктів як систем. Причому основними рисами розвитку систем є [237, с.150]:
комплексність проблем і необхідність їхнього вивчення в єдності технічних, економічних, соціальних, управлінських та інших аспектів;
зростання кількості зв'язків між об'єктами;
динамічність ситуацій, що змінюються;
дефіцитність ресурсів;
глобалізація конкуренції, виробництва, кооперації;
посилення ролі людського фактору в управлінні.
Варто особливо зупинитися на деяких правилах застосування системного підходу в управлінні, які мають важливе значення в процесі реалізації стратегії [237, с.168, 176]:
1) структура системи повинна бути гнучкою, з найменшою кількістю твердих зв'язків, здатною швидко переналагоджуватися на виконання нових завдань. Мобільність системи дозволяє їй швидко адаптуватися в ринкових умовах, що змінюються. Це правило застосовується при формуванні організаційних структур підприємств, орієнтованих на стратегічне управління;
2) установлюючи взаємозв'язки й взаємодію системи із зовнішнім середовищем, варто формулювати спочатку параметри "виходу", потім визначати вплив факторів макро- і мікросередовища, вимоги до "входу", канали зворотного зв'язку й в останню чергу проектувати параметри процесу в системі (рис.2.1)
Всі ці аспекти відіграють ключову роль в обґрунтуванні необхідності розробки й реалізації процесу стратегічного планування на підприємствах. Можна відзначити, що теоретична концепція розробки й визначення взаємозв'язку елементів стратегічного плану ґрунтується на системному підході, при якому будь-яка система (об'єкт) розглядається як сукупність взаємозалежних компонентів, що має вихід (ціль), вхід (ресурси), зв'язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв'язок.
Із цим твердженням фактично перегукується поняття системи стратегічного планування, представлене У.Кінгом і Д.Кліландом [140, с.36-37]. Вони підкреслюють, що це сукупність елементів (прийняття рішень, організація, стимулювання, інформація тощо), інтегрованих в упорядкованій структурі.