Правові засоби вирішення міжнародних спорів у рамках Європейського Союзу.

РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ
У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ
2.1. Правові засоби вирішення міжнародних спорів у Європейському Союзі:
загальна характеристика
Як виглядає, у міжнародно-правовій науці найпоширенішою є класифікація мирних
засобів вирішення міжнародних спорів на політичні (дипломатичні) та правові
(судові) [189 Огляд запропонованих класифікацій засобів вирішення спорів див.:
[54] Пушмин Э. А.
Мирные средства разрешения международных споров.– С. 19, 20.]. До дипломатичних
відносять переговори, добрі послуги, посередництво, розслідування та
примирення, до правових – арбітраж і розгляд у судовому порядку [36; 98; 144]
[190 [36] Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом.– Харків:
Консум, 2000.– С. 378; [98] Briggs H. W. The Law of Nations.– 2nd ed.– New
York: Appeleton-Century-Crofts, 1952.–
P. 1044; [144] Green N. A. M. International Law.– 3rd edn.– London: Pitman
Publishing, 1987.–
P. 273–288.]. (Відзначимо, що поширеним є виокремлення окрему групу засобів
процедур врегулювання спорів в рамках міжнародних організацій. Причини цього
були проаналізовані в підрозділі 1.2 цієї роботи. Але ці процедури також можна
розділити на дипломатичні та правові.)
На наш погляд, ця класифікація є суто теоретичною. Нам не відомо випадків
використання понять правовий чи політичний засіб вирішення спорів у текстах
міжнародних угод. Просто вимагається застосування конкретних засобів. В
міжнародно-правовій науці немає одностайного визначення поняття “правовий засіб
вирішення міжнародних спорів”. Натомість достатньо добре досліджені питання про
ознаки міжнародного судового органу (установи). Всі риси “міжнародного судового
органу” [213; 170; 192] [191 [213] Tomuschat Ch. International Courts and
Tribunals with Regionally Restricted and/or Specialized Jurisdiction.– P.
307–311; [170] Mosler H. Judgment of the International Courts and Tribunals //
Encyclopedia of Public International Law / Under the direction of R.
Bernhardt.– Amsterdam, New York, London: North-Holland Publishing, 1981.– Vol.
1: Settlement of Disputes.– P. 111, 112; [192] Romano C. P. A. The
Proliferation of International Judicial Bodies: The Pieces of the Puzzle //
New York University Journal of International Law and Politics. – 1999.– Vol.
31, № 4.– P. 715.] можна розділити на три групи, що визначають:
а) “міжнародність” органу: створення на основі міжнародного юридичного
інструменту (міжнародного договору або рішення міжнародної організації, що
ґрунтується на повноваженнях, наданих міжнародним договором); розгляд спорів,
однією із сторін яких є суверенна держава або міжнародна організація;
б) незалежність органу: всі або більшість суддів мають бути призначеними до
початку розгляду справи; вирішення спору відбувається згідно з наперед
встановленою процедурою, що не може бути змінена сторонами.
в) “юридичність” органу: вирішення справи повинно відбуватися на основі чинного
міжнародного права; рішення повинно бути юридично обов’язковим для сторін.
Станом на 1999 р. Ч. Романо нарахував 13 міжнародних судових органів, що
відповідають цим критеріям [192] [192 [192] Romano C. P. A. Op. cit.– P.
715–717.].
При визначенні, який засіб є правовим, а який – політичним, вирішальними є два
критерії: наскільки рішення цього органу ґрунтується на чинному міжнародному
праві і наскільки цей орган є незалежним від стороннього впливу, перш за все
сторін спору [212] [193 [212] Tomuschat Ch. International Court and Tribunals
// Encyclopedia of Public International Law /
Under the direction of R. Bernhardt.– Amsterdam, New York, London:
North-Holland Publishing, 1981.– Vol. 1: Settlement of Disputes.– P. 95.].
Варто зупинитися на співвідношенні цієї класифікації з поділом міжнародних
спорів на правові та політичні (неправові).
Класифікація спорів має довгу традицію практичного використання, як в
міжнародних договорах, так і діяльності міжнародних судових органів, а також
загальновизнана в доктрині [194 Огляд літератури з цього питання див.: [23]
Каламкарян Р. А. Проблема разделения споров на “юридические” и “политические” в
доктрине и практике международного суда и международного арбитража.– С. 89–98;
[98] Briggs H. W. Op. cit.– P. 1042–1044.]. Загалом вважається, що правовий
спір має місце у випадку, коли сторони конфліктують із-за тлумачення або
застосування існуючої міжнародно-правової норми. Коли ж мова йде про вимогу
однієї з сторін змінити зміст існуючої норми, то такий спір не є правовим і,
відповідно, не може бути вирішений судом. Це обмеження випливає з природи суду,
який тільки застосовує, але не створює право [96; 72; 143] [195 [96] Blix H.
Op. cit.– P. 63; [72] Тускоз Ж. Вказ. праця.– С. 336; [143] von Glahn G. Op.
cit.–
P. 522.]. Тобто, мета цієї класифікації – відокремити спори, які можуть
вирішуватися судом, від спорів, які суд вирішити не в змозі.
Втім, корисність цієї класифікації обмежується двома чинниками: відносним
характером відмінності та суттєвим впливом суб’єктивного елементу при
визначенні типу спору [98] [196 [98] Briggs H. W. Op. cit.– P. 1042.]. Дійсно,
навряд чи будь-який міжнародний спір є тільки політичним або тільки правовим,
оскільки має політичний характер, а зіткнення політичних інтересів суб’єктів
міжнародного права повинно вирішуватися на основі принципів і норм міжнародного
права [54; 32] [197 [54] Пушмин Э.А. Мирные средства разрешения международных
споров.– С. 16; [32] Левин Д. Б.Указ. раб.– С. 77.]. Тим більше, що на різних
стадіях розвитку один і той же спір може змінювати свій характер [144] [198
[144] Green N. A. M. Op. cit.– P. 272.]. Крім того, цілком справедливо
зазнача