Анархістський рух в Україні (1917 - 1921 рр.)

РОЗДІЛ 2
ВІДРОДЖЕННЯ АНАРХІСТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ
(ЛЮТИЙ 1917 - КВІТЕНЬ 1918 рр.)
Початок XX ст. в Російській імперії характеризувався різким загостренням соціальних конфліктів, пов'язаним з інтенсивним руйнуванням традиційних суспільних структур та формуванням основ індустріального суспільства. Динамічний розвиток індустріального сектора та інтенсивне проникнення капіталістичних відносин в сільське господарство на тлі збереження значних феодальних пережитків вели до зубожіння і пролетаризації широких мас селянства, які змушені були відмовлятись від звичного способу життя і поповнювати лави міського та сільськогосподарського пролетаріату. У промисловості економічне становище робітників також було дуже тяжким. Спираючись на підтримку держави, власники підприємств посилювали експлуатацію, нерідко ігноруючи робітниче законодавство, в той час як робітники фактично не мали легальних можливостей для захисту своїх інтересів.
Ці процеси створювали сприятливий ґрунт для поширення соціалістичних доктрин, які розповсюджувались в країні в їх авторитарному (представленому перш за все марксизмом) і антиавторитарному (представленому анархізмом) варіантах. При цьому, особлива гострота соціальних, економічних та інших суперечностей, що визріли в суспільстві, диспропорції у класовій структурі населення та особливості політичної системи Російської імперії, яка відзначалася виразною авторитарною традицією та відчуженням переважної більшості населення від політичних процесів, визначили переважання найбільш радикальних різновидів цих доктрин.
В Україні дія цих факторів доповнювалась жорстоким національним гнобленням, що, поряд із наявністю виразних анархічних елементів в ментальності українського народу та існуванням стійких традицій визвольної боротьби, зумовило особливу сприйнятливість значних прошарків населення нашої країни до анархістських ідей. Не дивно, що за таких умов анархізм в Україні, незважаючи на жорстокі урядові утиски та протидію практично всіх політичних організацій, за дуже короткий проміжок часу, що минув від появи в 1903 р. перших анархістських груп до завершення революції 1905-1907 рр., перетворився на впливовий чинник суспільно-політичного життя57.
Щоправда, в міжреволюційний період на тлі загального падіння політичної активності населення анархістський рух в нашій країні різко пішов на спад. Небачено жорстокий терор царського уряду, ідеологічна й організаційна роздробленість анархістських сил поряд з елементами внутрішнього розкладу в анархістському русі, призвели до того, що на цей час переважна більшість активних анархістів була знищена, перебувала на каторзі чи в еміграції, або ж свідомо відійшла від активної діяльності. Крім того, до організаційних проблеми додалася ще й гостра ідеологічна криза. Досвід революції 1905-1907 рр. засвідчив низьку ефективність традиційної для вітчизняних анархістів терористичної тактики, а також яскраво висвітлив невизначеність анархістської програми перебудови суспільства, зміст якої фактично вичерпувався загальнотеоретичними постулатами, розробленими теоретиками анархізму ще у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.
Кризовий стан анархістського руху не дозволив анархістам взяти активну участь в подіях Лютневої революції. На початку 1917 р. на території України діючі анархістські групи існували лише в Києві, Катеринославі та Харкові58. І лише після повалення самодержавства склалися необхідні політичні передумови для відродження анархізму в нашій країні. Падіння режиму, який довгий час стримував вільний розвиток суспільства, силою державної влади заганяючи вглиб соціальні конфлікти та підтримуючи політичну стабільність переважно завдяки засобам репресивного характеру, в умовах затяжної війни та наростаючої економічної кризи призвело до дестабілізації соціальної системи та відкрило шлях для реалізації накопичуваного десятиліттями конфліктного потенціалу.
Небачена гострота соціальних суперечностей, відсутність демократичних традицій, слабкість структур громадянського суспільства і низький рівень загальної та політичної культури населення на тлі спричиненої війною загальної моральної деградації викликали наростання хвилі екстремізму та деструктивних тенденцій у поведінці народних мас, що прагнули до негайного й повного задоволення величезних очікувань, породжених революцією.
Вищі прошарки суспільства, які виявились нездатними нав'язати суспільству власну ідеологію, також взяли курс на силове розв'язання політичних і соціальних конфліктів, чим зробили свій внесок у наростання міжкласової ворожнечі. Новий уряд виявився неспроможним зупинити сповзання країни до громадянської війни, з часом все більше демонструючи свою нездатність вирішити нагальні проблеми, що стояли перед країною, та збалансувати інтереси різних верств населення, що призводило до падіння авторитету державної влади та подальшої поляризації суспільства. За таких умов, ліворадикальні рухи, котрі завдяки запровадженню демократичних свобод та проголошенню політичної амністії вперше у вітчизняній історії отримали найширші можливості для легальної діяльності, швидко збільшували коло своїх прибічників.
Вже з весни 1917 р. почалось швидке зростання анархістських організацій в Україні. Збільшувалися чисельно старі та виникали нові групи в Харкові, Одесі, Києві, Олександрівську, Севастополі, Павлограді та в інших містах59. В Катеринославі місцеві анархісти, лише невелика група яких брала участь у першій загальноміській політичній демонстрації 5 березня 1917 р., вже під час святкування 1 Травня змогли зібрати окремий мітинг, а в липні 1917 р. в Катеринославі та в приміських робітничих селищах діяли групи під проводом Букова і Сорокіна (у місті, на Чечелівці і Фабриці), П.Литвинова і В.Тихомирова (в Кайдаках і Шляхівці), Режковича (на Брянському заводі)60. Весною 1917 р. було також створено анархістську федерацію в Єлизаветграді (лідер Я.Алий (Суховольський)) і Асоціацію вільних анархістів у Києві. У липні 1917 р. організаційно оформились група Романова в Микол