РОЗДІЛ 2
НАЦІОНАЛЬНО-СЛОВЕСНИЙ ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ У СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ АСОЦІАЦІЙ
2.1. Етноміфологеми як питомі лінгвокультуреми
У системі національно-культурних асоціацій носіїв української мови, як і багатьох інших народів, етноміфологеми, у тому числі й окремі назви об'єктів рослинного світу - вегетоміфологеми посідають важливе місце. Дерево являє собою домінанту, що визначає формальну і змістову організацію вселенського простору [116, 399; 87, 149-151, 157, 61-62]. Дерево як репрезентант землі наділяється властивостями універсального посередника (медіатора), співвідносячись одночасно з верхнім (небо, Бог і святі, небесні тіла), середнім (людина) і нижнім (хтонічні істоти, предки, частково демони) світами [163, 60]. У фольклорі дерево виступає центром світу; по ньому людина переміщується в потойбічний світ, а новонароджені спускаються на землю ("на вербе словили"), на дереві, що виросло, наприклад, зі свяченої вербової гілки, людина може врятуватися, коли настане кінець світу [163, 60].
Наше звернення саме до вегетоміфологем верба, калина, тополя зумовлюється тим, що вони є "поетичними універсаліями, характерними для українського мовомислення (С.Я.Єрмоленко), символічно пов'язуються носіями української мови з рідною землею, з Україною, що дає об'єктивні підстави для аналізу цих лексем у контексті універсального протиставлення земля : небо. Універсальна ідея "олюднення природи", базується на тому, що те чи інше явище вже "не вміщується" в метафору чи персоніфікацію. Тоді вмістом його стає міф, причому в тих його особливостях, які вирізняють саме східнослов'янську міфологію: їй притаманна "онтологізація" людської діяльності, зумовлена недиференційованістю матеріального та ідеального, природного і надприродного [173, 141].
У лінгвістичному аспекті суттєвою є також лексико-граматична однорідність слів верба, тополя, калина, тобто їх маркованість жіночим родом, як і лексеми Україна.
Слова тополя, верба, калина ми визначаємо як питомі українські лінгвокультуреми (в іншій термінології - етноміфологеми, традиційні слова-символи, поетизми, фольклоризми та ін. (С.Я.Єрмоленко, Н.Молотаєва, В.Кононенко). Етноміфологеми виступають національно-специфічними образами, що відображають загальнолюдську дійсність, зокрема світ живої й неживої природи у дзеркалі етнічних та індивідуальних уподобань [121, 49]. Значну частину цих одиниць становлять саме слова-символи, в яких знаходить своє національно-специфічне втілення семантика архетипів. У спеціальній літературі архетип не має однозначного тлумачення. Його визначають у т.ч. і як образи, мотиви, що складають "колективне підсвідоме", "пам'ять людства", "первісний феномен" (К.Юнг), однією із конкретних форм якого є, зокрема, символ.
Як архетипи розглядають чотири першоелементи буття - вогонь, повітря, воду, землю, котрі (що важливо враховувати) співвідносяться з нематеріальними сутностями - безтілесними стихіями: відповідником землі є час, вогню - душа, повітря - розум, води - простір [112, 45-46]. У східнослов'янському світобаченні і світосприйнятті, українському зокрема, вони мають сакральний смисл і пов'язані з народною міфологією і давньою народною релігією.
У лінгвістичному плані їх можна кваліфікувати як слова з міжмовними лексичними поняттями, які, набуваючи символічного змісту, різним чином вербалізуються і в різних етномовах, і в індивідуально-авторському осмисленні. Так, слово земля як архетип пов'язується з усім тим, що на ній росте, - деревами, кущами, травами тощо, які, проте, в кожній етнолінгвокультурі представлені різними символічними назвами. Важливо також взяти до уваги розрізнення їх на архетипові (земля, вода, вогонь, небо тощо) і неархетипові слова-символи (калина, барвінок, дуб, кущ і под.) [160, 8]. Обидва різновиди одиниць, будучи лінгвокультуремами, відбивають особливі нашарування на мовні засоби, які служать для реалізації загальнолюдських універсальних значень, опозицій, які реалізуються в різних нових системах [47, 220-221]. Так, виражаючи загальне поняття дерева, його видові назви в українській мові (верба, калина, тополя) набули символічного значення, зафіксованого у спеціальних словниках [137, 128, 160, 206]. Порівняння значень цих слів з іншими мовами і виявляє їх національно-культурну специфіку, яка може бути різною навіть у близькоспоріднених мовах (порівняймо лексичний фон наведених слів, а також інших: береза, липа, дуб у російській, польській, чеській мовах). Зазначимо, що лексичний фон деяких слів може більшою чи меншою мірою збігатися в різних мовах. Саме ця особливість є характерною для архетипових слів-символів типу небо, на відміну від аналізованих у роботі вегетоміфологем це слово не є суто українським символом, воно набуває національно-специфічного забарвлення в поетичному контексті, про що йдеться далі у відповідних параграфах розділу.
Що ж до вегетоміфологем, то їх можна кваліфікувати як національно-специфічні мовні знаки-образи, "локалізовані символи", своєрідні "трансформи", прив'язані "до національних умов, традицій і звичаїв" [82, 229]. Суттєвими ознаками з огляду на досліджувану проблему є такі особливості слів-символів - як архетипових, так і неархетипових:
- поєднання в символі загального й особливого (І.Кант), що виявляється як репрезентація в символі архетипу, з одного боку, а з іншого - як особлива національно-специфічна форма втілення загальної ідеї-образу;
- багатомірність культурного буття символів, взаємодія в художній символіці різноманітних символічних проявів: міфологічних, релігійних, філософських, ідеологічних тощо (О.Лосєв);
- непряма співвіднесеність із конкретним денотатом (Ю.Лотман);
- знаковий (семіотичний) характер символу (Н.Арутюнова, О.Лосєв, );
- потенційно невичерпна смислова глибина й повнота символу і здатність її нескінченного розгортання в часі (Ф. Шеллінг, Ф.Шіллер);
- органічне поєднання чуттєвого й духовного (Ф.Шлегель), а відтак можливість індивідуальної інтерпретаці