РОЗДІЛ 2.
УКРАЇНСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ: ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНА ДИНАМІКА РОЗВИТКУ
2.1. Причини та специфіка української еміграції на Далекий Схід
У даній роботі проаналізовано шляхи формування та особливості життєдіяльності українських поселень на території, відомій під назвою Зелений Клин (Російський Далекий Схід) та Маньчжурії (Китай). Основну увагу зосереджено на цих регіонах, оскільки саме вони стали місцями найбільших скупчень українців на Далекому Сході. Крім того, саме на прикладі цих поселень можна дослідити специфіку етнічного та національного самовиявлення українських поселенців на Далекому Сході.
Принагідно слід зазначити, що й до сьогодні не існує єдино визнаного значення терміну "Зелений Клин". Різні дослідники по-різному розуміють його як географічний, так і суспільно-політичний зміст. Наприклад, за визначенням відомого діаспорного дослідника, активного і безпосереднього учасника подій 1920-1940-их рр. на Далекому Сході Івана Світа площа Зеленого Клину сягає 2100000 кв.км. [172, с. 9]. Цю ж точку зору поділяє й доктор Володимир Сергійчук [175, с. 45]. Проте за даними "Енциклопедії українознавства", територія Зеленого Клину обмежується Амурщиною і Приморщиною, які разом охоплюють близько 1000000 кв.км. [383, с. 768].
Однак, попри розходження, більшість дослідників єдині в тому, що початкову назву "Зелений Клин" переселенці з України дали частині Південно-Уссурійської округи Приморської області Російської імперії. Пізніше ця назва поширилась і на сусідні землі, де осідали колоністи з українських губерній. Ось як, наприклад, писав про це О. Мицюк у своїй праці "Про переселення на Далекий Схід", що була видана в Києві у 1913 р.: "...Отам лежить понад тим морем (Японським - авт.) велика область, що зветься через те Приморською. Багацько в їй країн пустинних совсім, або мало придатних для хліборобства, але є одна, яка з давніх давен була влюблена нашим народом і якій він дав своє ім'я, перехрестивши на "Зелений Клин". Країна та - Уссурійська" [148, с. 4]. Професор Іван Шимонович у своїй економічній розвідці "Зелений Клин - Нова Україна", виданій у Львові в 1924 р. визначав кордони Зеленого Клину так: "...на півдні ріки Амур і Уссурі та Японське море; на півночі: Становий хребет (гори), або адміністративна границя між Амурською і Якутською областю, а далі на схід адміністративна границя між Удською та Охотською округою аж до Охотського моря; на сході: Японське море, Татарський пролив та Охотське море; на заході: адміністративна границя між Амурською та Забайкальською областю....
Простір Зеленого Клину такий: вся Амурська область має 449500 кв.км. та Українсько-приморський Край (чотири округи) - 559500 кв.км., а разом 1008000 кв.км." [194, с. 2].
Беручи до уваги, що саме в цих адміністративних кордонах розселилася переважна більшість переселенців - вихідців з українських губерній, які прибули свого часу на Далекий Схід, можна стверджувати, що дані, наведені І. Шимоновичем є ближчими до істини.
Розглядати питання про формування українських поселень на Далекому Сході неможливо у відриві від процесу приєднання цих територій до Російської імперії, який починається після вдалого військового походу і завоювання у 1581 р. козаками на чолі з Єрмаком Сибірського царства. Козачі загони, практично не зустрічаючи на своєму шляху скільки-небудь значного опору з боку дрібних сибірських племен, досить швидко поширили на схід володіння Московського царства. На приєднаних територіях вони засновували свої "остроги" - невеликі фортеці з козачою залогою, що ставали опорними пунктами російської колонізації краю.
Внаслідок постійного руху на схід у 30-их рр. XVII ст. росіяни вийшли на береги р. Лени. Тоді були засновані остроги Усть-Кутський, Якутський, Олекминський, а в 1648-1654-их рр. - Баргузин, Верхнеудинськ, Нерчинськ. Пізніше створено особливе Якутське воєводство, для заселення якого були надані відповідні пільги [165, с. 3]. Ці землі стали форпостом для приєднання і освоєння нових Далекосхідних територій. Серед висланих полонених, які з'явилися на р. Лена в середині XVII ст., безперечно були й українці або "черкаси", як їх зазвичай називали тоді в Сибіру. Оскільки українці здебільшого були землеробами, то й поселяли їх на землях верхньої Лени [41, с. 69, 72, 94, 98, 164].
У середині 50-их рр. XVII ст. військові загони під керівництвом Єнісейського воєводи Афанасія Пашкова займають Забайкалля, будують фортеці, відкриваючи тим самим найближчий шлях у Даурську землю. У цей період туди перебирались ті, "хто не міг ужитися в самому Сибіру й витримати гніт тяжких податків і воєводського управління..., неспокійні шукачі пригод або люди, ...вимушені розірвати з минулим, часто рятуватися від кнута і навіть шибениці" [165, с. 15]. Цілком зрозуміло, що швидко в новій Даурській землі "виникла свого роду Запорізька Січ, яка не змогла однак виробити в своєму середовищі якого-небудь правильного упорядковування" [165, с. 15].
Розглядаючи Даурію, насамперед, з точки зору можливого зростання доходів державної казни, уряд розумів, що для сталого володарювання на цих землях Росії необхідно було виконати низку умов: передусім, навести порядок в середовищі козацької вольниці, яка надзвичайно дратувала своїми набігами і грабунками сусідніх китайців і, по-друге, для одержання у майбутньому прибутків із цієї далекої окраїни, її спочатку необхідно забезпечити власним хлібом. Відповідні інструкції дані були дворянину Д. Зинов'єву ще у 1652 р. З ним навіть було послано серпи та коси для збирання козаками засіяного ними хліба. Однак місія Д. Зинов'єва була невдалою: коси і серпи, привезені з Москви "залишилися заритими на Тугірському шляху, а козаки, ймовірно, багато сміялися над бажанням зробити з них землеробів" [165, с. 17].
Іноді деяким сильним особистостям все ж вдавалося певною мірою замирити і об'єднати цю вольницю як, наприклад, наприкінці 1660-х рр. Никифору Чернігівському, який, вбивши "сотоварищи" воєводу Лаврентія Обухова за його надзвичайн