РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЕДЕННЯ
ОСОБИСТИХ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ
2.1. Правові засади використання земельних ділянок для ведення особистих
селянських господарств
У науковій літературі з питань земельного права написана значна кількість
робіт, предметом дослідження яких були питання землекористування. Зокрема,
приділялась увага і особистому підсобному господарству громадян як одному з
видів землекористування фізичних осіб [30; 47, с. 90-124; 12, 111, 16, 19, 22,
26, 112].
Дослідження правових аспектів здійснення землекористування в особистому
підсобному господарстві, які було зроблено у радянський період, не можуть
використовуватись на сьогоднішній момент повною мірою. Це пов`язано,
насамперед, із зміною земельного законодавства та виділенням особистих
підсобних господарств, а потім особистих селянських господарств як самостійних
видів землекористування.
Так, наприклад, Земельний кодекс Української РСР 1970 р. [113] не передбачав
виділення земельних ділянок для ведення громадянами особистих підсобних
господарств або особистих селянських господарств. Ведення такого виду
господарювання як особисте підсобне господарство передбачалось у складі
присадибних земель. Частина 4 ст. 77 Земельного кодексу Української РСР 1970
р., зокрема, закріплювала, що робітники, службовці та інші громадяни, які
проживають у сільській місцевості, використовують надані їм присадибні земельні
ділянки для будівництва житлових будинків та господарських будівель, а також
для ведення особистого підсобного господарства. ЗК України у редакції від 13
березня 1992 р. передбачав виділення земельних ділянок громадянам для ведення
особистого підсобного господарства та присадибних ділянок для будівництва та
обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що суттєво
впливає на коло прав та обов`язків, які виникають у процесі здійснення
землекористування. Чинний ЗК України встановлює, що громадяни можуть отримувати
та використовувати земельні ділянки для ведення особистого селянського
господарства та земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового
будинку, господарських будівель.
У цьому зв’язку потребують аналізу правові питання використання земельних
ділянок для ведення особистого селянського господарства
Чинне земельне, аграрне законодавство України не містить достатньо чітких
приписів, у яких було б визначено функціональне використання земельної ділянки,
наданої для особистого селянського господарства, а також не закріплює правові
засади, на яких має базуватись господарська та інша діяльність громадян, що
одержали земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.
Земельне законодавство України при визначенні поняття земельної ділянки не
виділяє цільове призначення обов’язковою ознакою земельної ділянки як об’єкта
земельних правовідносин (ст. 79 ЗК України).
У юридичній літературі було зроблено спроби юридично визначити поняття
земельної ділянки. Незважаючи на деяку відмінність запропонованих визначень,
автори одностайно вказують на необхідність відтворення у ньому ознак, які
індивідуалізують земельну ділянку, дозволяють їй бути об`єктом земельних
правовідносин. Такою обов`язковою ознакою земельної ділянки як об’єкта
земельних правовідносин закріплюється цільове призначення [114, с. 107; 115,
с.144; 40, с. 460; 39, с. 29], що зумовлює обов’язковість розгляду питання про
цільове призначення земельної ділянки для ведення особистого селянського
господарства.
Використання земельної ділянки за її цільовим призначенням є одночасно правом і
обов`язком землекористувача. Як зазначається у юридичній літературі,
«право-обов`язок» землекористувача виникає на основі того, що земля та інші
природні ресурси є громадським (національним, загальнонародним) багатством,
незалежно від того, записано це прямо в законодавстві чи ні [116, с. 75].
Конституція України визначає землю основним національним багатством, яке
перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), що свідчить про юридичне
закріплення прав і обов’язків землекористувача на конституційному рівні.
Значення чіткого формулювання у законодавстві поняття “цільове використання
(призначення)” кожного виду землекористування полягає також у тому, що за
недотримання вимог по використанню земельної ділянки суб`єкт землекористування
може притягатись до відповідальності. Так, відповідно до ст. 141 Земельного
кодексу України підставою для припинення права користування земельною ділянкою
є її використання не за цільовим призначенням. З огляду на те, що земля є
невід`ємною умовою, місцем, джерелом життєдіяльності людини, забезпечення її
духовних та матеріальних потреб [117, с. 6], законодавець передбачає
притягнення до відповідальності громадян, винних у нецільовому використанні
земельної ділянки. Позиція законодавця цілком зрозуміла, адже нецільове
використання земельної ділянки буде негативно відображатись на людині.
Нечіткість або невизначеність видів цільового використання землі позбавляє
особу можливості захисту права на цільове використання набутої земельної
ділянки, створює можливість для безпідставного застосування санкцій, наприклад,
передбачених ст. 53 Кодексу України про адміністративні правопорушення [118],
яка передбачає застосування відповідного штрафу до особи, що здійснює
використання землі не за цільовим призначенням.
Крім того, після отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського
господарства фізична особа має право не тільки самостійно господарювати на цій
земельній ділянці, а й вимагати від інших суб’єктів права не перешкоджати у
використанні земельної д
- Киев+380960830922