РОЗДІЛ 2
Етнокультурні та соціально – економічні фактори консолідаційних процесів в
Україні.
2.1. Етнокультурні параметри сегментації українського суспільства.
Переважна більшість сучасних західних дослідників, які вивчають проблеми
пострадянського простору, однією з спільних рис, що притаманні всім без винятку
новоутвореним політіям, вважають атомізованість їх соціумів. Йдеться, перш за
все, про відсутність в багатьох країнах СНД інститутів незалежної колективної
дії, аморфність соціальних груп та відносну одноманітність ландшафтів
громадянського суспільства [54, 43]. Не є виключенням з цієї закономірності й
Україна, якій властиві розмитість соціальних і корпоративних інтересів та
відсутність усталеної класової структури. Затяжна економічна криза піддає
сумніву а подекуди і заперечує колишні професійні та соціальні ідентичності.
Головні ресурси ідентифікаційних практик – винагорода за працю, визнання і
престиж, підтвердження очікувань – виявилися практично недоступними для значної
частини населення [55, 51]. Крах системи соціальних орієнтирів, до якої звикли
принаймні три останні покоління, обумовив та активізував пошук більш – менш
стійких моделей ідентичності як на особистому, так і на колективному рівнях.
Наслідком цього стало воскресіння етнічних групоутворюючих ознак, які, як
відомо, не детерміновані класовими, професійними й іншими дефініціями. Функції
референції почали виконувати етноси та етнічні групи, що взяли на себе
реалізацію окремих потреб та намагань індивідів. Все це призвело до загострення
примордіальних сегментарних відмінностей та посилення дезінтеграційних процесів
в країні. Ситуація погіршується внаслідок відсутності чітко розробленої моделі
міжетнічних відносин та концепції формування нації, яка є найважливішим
стабілізуючим фактором в розвитку кожного соціуму, бо, незважаючи на реально
існуючі нерівність та експлуатацію, вона завжди сприймається своїми членами як
глибоке та не стратифіковане братство [43, 7].
В сучасній науці та політичній практиці склалися два основних підходи до
розуміння сутності феномену нації. Згідно з першим з них – етатичним (від фр.
еtat - держава) – нація ототожнюється з усім населенням відповідної держави.
Прихильники другого – етніцистського підходу – виходячи з вітчизняної
дійсності, а також досвіду деяких інших країн Європи, наприклад Італії,
розглядають націю як певний етап у розвитку етносу, наголошуючи саме на
моноетнічності національних утворень. Показовою в цьому відношенні є точка зору
А.П.Пономарьова, який вважає, що: “Нація – це особливий стан розвитку етносу,
пов’язаний з творенням його державності, національної свідомості, національно –
державних символів і атрибутів, національної культури” [56, 30]. Дійсно, в
нашій країні є лише один етнос – український – який, взятий як спільнота,
складає націю. Але поряд з ним в межах однієї держави співіснує більш ніж 100
етнічних груп і національних меншин, що суттєво відрізняє розстановку
етнополітичних сил в Україні від тієї ж Італії. Тому, з точки зору дисертанта,
особливої актуальності набуває питання про можливість формування в нашій країні
нації не на основі етнічного походження, а на основі громадянства, тобто
політичної нації.
Згідно з канонами системної теорії, для підтримки своєї життєдіяльності і
рівноваги між окремими складовими елементами, система (в нашому випадку
національна – О.Х.) повинна мати більш чи менш сильне ядро, здатне утримувати
біля себе компоненти периферії. Воно має забезпечити перевагу доцентрових сил
над відцентровими [57, 342]. В Україні роль подібного ядра, інтегруючого
багаточисленні етнічні колективи в єдиний соціо – політичний організм, мусить
виконувати українська етнонація. Це твердження зовсім не означає, що в процесі
націотворення переважатимуть асиміляційні тенденції: українці, які складають
біля 77% населення країни, мають бути визнаною, але не панівною більшістю.
Проте, поставлене часом завдання надзвичайно ускладнюється тим, що внаслідок
цілого ряду причин саме кількісно переважаюча етнічна більшість сьогодні в
недостатній мірі здатна виконувати роль лідера, який бере на себе
відповідальність за стан міжетнічних відносин в країні. В цьому відношенні слід
відмітити, що однією з найважливіших ознак кожного етносоціального організму
(етносу та суперетносу) є наявність в нього ієрархічної територіальної
структури: в кордонах його розселення порівняно легко можна виділити декілька
великих, типологічно однопорядкових ареалів, які відповідають рівню
внутрішньоетнічних історико – культурних областей. Така структура відображає, з
одного боку, історичний процес консолідації земляцьких спільностей в єдину
націю, а з іншого, - існуючі локально – культурні відмінності в межах даного
етносоціального організму (далі – ЕСО) [58, 17]. Ця закономірність властива і
українському суперетносу, в структурі якого на макрорівні традиційно виділяють
дві великі субкультури, які прийнято умовно позначати як “Західна” і “Східна”.
Існування цих субкультур є результатом тривалого перебування українських земель
в складі сусідніх держав і досить непростих контактів українців з
представниками інших етносів в межах даних політичних утворень. Відмінності
ментальних установок, соціальних і політичних пріоритетів та ідеалів
представників нині існуючих субкультур досить значні. Майже не викликає
сумнівів твердження деяких дослідників про те, що так звані наддніпрянці є
носіями східноєвропейського типу свідомості і культури. В їхньому світогляді
переважає етнічний індиферентизм, домінують ідеї етатизму та егалітаризму. На
відміну від сходу країни,
- Киев+380960830922