РОЗДІЛ 2. ПРОЗОВА ТВОРЧІСТЬ ПИСЬМЕННИЦІ У КОНТЕКСТІ СТИЛЬОВИХ ПОШУКІВ ДОБИ
Проза Н.Кибальчич, як і більшість творів минулого зламу століть, поєднують риси
реалістичного канону вітчизняної літератури з модерними нововведеннями. Якщо
застосувати до аналізу прози письменниці категорію “народництво” у сенсі,
визначеному Т.Гундоровою, то можна твердити, що переважно творчість Н.Кибальчич
перебуває в народницьких рамках. Термін “народницьке письменство” ввів
І.Нечуй-Левицький, Т.Гундорова вживає термін народництво в розумінні ідеології
й моделі творчості, сформованої на основі позитивізму просвітницького
раціоналізму і романтичної концепції народності [58,34]. Народницьку концепцію
дослідниця раннього українського модернізму не ідентифікує з одним стилем,
оскільки вважає, що вона спирається на різнонаправлені елементи етнографічного
реалізму, пізнього романтизму, натуралістичного соціографізму,
просвітительського реалізму. У малому епосі Н.Кибальчич спостерігаємо
різностильові вияви народництва, поєднання яких із сміливими виходами авторки в
обшири нового, модерного письма дають оригінальний індивідуальний стиль.
Українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття не розмежовувала
народництво й модернізм кам’яною стіною, переважна більшість письменників має у
своїй спадщині твори обох напрямів, це стосується і Н.Кибальчич. Її народницька
проза в основному відповідає категоріям, сформульованим Т.Гундоровою, яка,
зокрема, пише: “Для народницької дискурсії характерна також узагальненість
наративних структур, занурених у простонародне природне життя, стилістика,
близька до усного мовлення, психоетнографізм і моральний дидактизм. Моральний
підтекст заховували історії зведеної дівчини, солдата-москаля, сина-розбійника,
покиненої матері, відродженого грішника, “інтелігента-українофіла”. При цьому
вони виявляли “вищу” справедливість Божого суду й патріархального порядку,
символізували інтелігентський ідеал народної гуманности. Література мовби
просвітлювала соціальне несвідоме, сукупно об’єднане поняттям “народности”,
“народу”, і в цьому виявлявся її особливий, просвітницький сенс. Раціоналізм
народницьких структур мислення характеризувався також ідеалізацією сфери
народного життя та взаємин інтелігентних і простонародних персонажів” [58,41].
Остання риса Н.Кибальчич не притаманна: авторка не ідеалізувала ні селянство,
ні його взаємини з демократичною інтелігенцією. Її реалізм доходив своєї межі,
перетворюючись на фінальний реалізм, тобто натуралізм.
У частині своїх прозових творів Н.Кибальчич зосереджується на показі
середовища, в якому існує герой, розкриваючи стосунок до нього людей, речей,
соціально важливі події. Ця риса поетики є реалістичною, адже, на відміну від
романтиків, реалісти захоплювалися не метафоричним стилем, а метонімічним.
Д.Чижевський пояснює відмінність так: “В реалізмі починається поширення
відомостей про об’єкт не шляхом порівняння, а через перехід до зображення
походження об’єкта, до його розвитку, до його оточення; дівчина – не квітка, а
дитина певного соціального класу; автор дає характеристику її оточення в
дитинстві, її виховання, її раннього життя тощо. Через цю потребу подібних
відомостей про дійову особу твору його рамки поширюються, і оточення стає іноді
майже важливішим, аніж сам об’єкт” [264,9]. У більших за обсягом прозових
творах, таких як “Пропащі сестри”, “Злочинець”, “Павло Тодосенко”, “Одна з
незамітних історій” – Н.Кибальчич акцентує увагу на соціальному оточенні
персонажа, метонімічно характеризуючи таким чином його самого. Наприклад, в
оповіданні “Злочинець” авторка розкриває внутрішні зміни та долю хуторянина
Омелька, показуючи переважно його оточення.
Що ж письменниця вважає визначальним в оточенні свого героя? В оповіданні
описано працю майстровитого селянина - який він гарний швець і бондар. Про його
ремесло свідчать прямі описи праці, відгуки інших людей, розмови із замовниками
та покупцями, описи виробів. От молодичка радиться з чоловіком, оглядаючи
Омелькові діжки на ярмарку: “Бач, яка отся гарнісінька та чепурненька, саме
добра була б на воду... А мені треба на огірки. Хочу з великої переложити, а то
вона тече. А отся була б якраз на огірки... Саме! Саме! Хіба таки її взять, як
ти думаєш? Так і тієї шкода. Така гарнісінька, що вода б із неї здавалась аж
мов солодка...” [127,460]. Спостерігаємо вплив на стиль письменниці
Г.Квітки-Основ’яненка з його максимальним наближенням до розмовно-побутового
мовлення селян та етнографічним побутописанням.
Оточення героя складають люди – дружина та інші селяни, через їхнє ставлення до
царського маніфесту про волю виявляється Омельків світогляд, який або
суперечить думці інших або збігається з нею. Ставлення до маніфесту в Омелька
та його дружини збігаються: подружжя оптимістично дивиться в майбутнє, вірячи,
що “буде якось так, що людям стане легше жити”. Для того ж щоб вирізнити
Омелька у масі селян, підкреслити гуманність героя, авторка вводить до твору
опис народного гніву до можновладців, гніву, який ледве не вилився в
осквернення церкви та побиття її служителя. Обурені захистом багатіїв, який
прозвучав у проповіді священика, люди перетворилися на розлючену юрбу, готову
покарати о.Андрія у вівтарі. Омелько зупиняє натовп, переконавши його, що “гріх
і сором усім гуртом іти на одного чоловіка та ще й у церкві”. Якнайдетальніше
Н.Кибальчич описує ярмарок, що став кривавим і поламав долю її героя.
Літераторку цікавить усе, що є зовнішнім для Омелька і водночас пояснює
читачеві його поведінку. Авторка передає мирну атмосферу торговища; детально
описує молоду гарну пару, яка підій
- Киев+380960830922