Розділ II фіксує зобов'язання сторін вжити, у разі необхідності, належних заходів з метою досягнення в усіх сферах економічного, соціального, політичного і культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, і особами, які належать до більшості населення [95]. Також згадаємо "Загальну Декларацію прав людини", ст.2 - "кожна людина повинна мати всі права і свободи, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, ... національного чи соціального походження" [96]. Стаття 27 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, визначає, що "У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до них, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію ..., а також користуватися рідною мовою" [97].
Аналітичний огляд проблеми правового статусу національних меншин дозволяє висловити припущення, що на момент розробки власної етнополітики і прийняття вітчизняних правових актів, Україна та РФ мали значну основу у вигляді міжнародного права. Разом з тим, для України і РФ, як держав з поліетнічним складом населення, існує і досі нагальна потреба у вирішенні комплексу правових, політичних та соціально-культурних проблем, пов'язаних із створенням необхідних сприятливих умов для всебічного розвитку національних меншин. Тому розроблення державної політики щодо національних меншин, включаючи як конституційно-правові засади її регулювання, так і зовнішньополітичний аспект, є актуальною проблемою теоретичного і практичного характеру. Адже розвиток національних меншин в державі є невід'ємною складовою не лише загального процесу формування правової держави, а й становлення конституційно-правового статусу людини, важливою умовою забезпечення етнонаціонального розвитку, а також міжнаціональних і міждержавних відносин.
Проблема статусу росіян, як національної меншини України, у ранг офіційної була введена вже після референдуму 1 грудня 1991 року. Таким чином, у площину практичного розв'язання постало завдання цивілізованого регулювання та саморегулювання міжнаціональних відносин, створення політико-правового механізму реалізації рівноправності націй та правових гарантій розвитку націями своєї національної самобутності, політико-правових умов вільного національного саморозвитку.
1 листопада 1991 року Верховна Рада України, виходячи з "Декларації про державний суверенітет України"[98], з "Акту проголошення незалежності України"[99], керуючись "Загальною декларацією про права людини" та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особи, а також прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України, прийняла "Декларацію прав національностей України". "Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Представники народів та національних груп", - відзначається в Декларації, - "обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється і карається за законом. Українська держава гарантує всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе зобов'язання створювати належні умови для розвитку всіх національних культур" [100].
Стаття 3 Декларації фактично підтверджує положення, які закріплені в статті3 Закону "Про мови в Українській РСР" (28 жовтня 1989р.): українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах громадського життя, включаючи освіту, виробництво, отримання і розповсюдження інформації тощо; в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, її мова може функціонувати нарівні з державною мовою; Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільно користуватись російською мовою [101].
Виходячи із життєвих інтересів як української нації, так і всіх національностей у справі розбудови демократичної української держави, визнаючи нерозривність прав людини і прав національностей та дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, Верховна Рада України прийняла Закон "Про національні меншини в Україні" (25 червня 1992 року) [102]. Він був першим і, на думку М.Товта, понині залишається єдиним системним і комплексним Законом України, який Верховна Рада України прийняла з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток [103]. Документ визначав потребу законодавчого врегулювання питань, пов'язаних з поверненням в Україну представників депортованих народів (ст.10), визнавав потребу в розвиткові міжнародного співробітництва в забезпеченні й захисті прав та інтересів національних меншин, зокрема шляхом укладання та реалізації багатосторонніх і двосторонніх договорів у зазначеній сфері (ст.17) тощо. Закон конкретизував окремі положення попередніх документів та передбачив нові гарантії захисту прав національних меншин, зокрема на збереження життєвого середовища і місця їхнього історичного і сучасного розселення. Саме такий зміст Закону дав підстави міжнародним та вітчизняним експертам високо оцінити демократичність та відповідність міжнародним стандартам цього документа.
Згідно з Законом України "Про національні меншини в Україні" держава захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, збереження життєвого середовища і створює умови для навчання рідною мовою, забезпечення мистецьких, літературних, інформаційних потреб; вживає заходи для підготовки педагогічних, культурно-просвітницьких, національних кадрів. Українським законодавством передбачено, що в роботі державних органів, органів регіонального