РОЗДІЛ 2
Правове та соціально-економічне становище Західної України у складі Польщі
2.1. Політико-правовий статус Західної України в складі Польщі
Політична ситуація в Європі після Першої світової війни виявилась вкрай
несприятливою для українського народу. Втрата українцями національної
державності, поразка визвольних змагань, дали змогу сусіднім державам
анексувати значну частину українських земель. Цьому сприяли також суперечливі
відносини між країнами, що виникли внаслідок розпаду багатонаціональних
імперій. Українська національна держава, що так і не встигла сформуватися,
опинилася під загрозою насильницької асиміляції, українські етнічні території
потрапили під владу інших іноземних держав. Внутрішня роз’єднаність
українського народу, відсутність самостійної цілісної держави стали причиною
того, що долю українців вирішували чужоземні держави.
Особлива увага приділялась етнічним українським землям, які в історичній
літературі дістали назву Західної України, що включили Східну Галичину, Західну
Волинь, Полісся і Холмщину. Ці території попередньо були загарбані Російською
та Австро-Угорською імперіями та певний час належали їм.
Створюючи ілюзію зацікавленості, країни Антанти досить тривалий час
обговорювали питання про статус Східної Галичини в різноманітних комісіях,
місіях і радах Паризької мирної конференції, яка відкрилася 18 січня 1919 року.
Суттєвою проблемою на той час було припинення польсько-української війни, що
розпочалась збройною інтервенцією польських військ проти Західноукраїнської
Народної Республіки. Спеціально створена комісія у складі представників
Франції, Італії, Англії, та США на чолі з генералом Ботою в травні 1919 року
працювала над умовами перемир’я між Україною та Польщею. Результатом роботи
комісії став проект договору, який Польща відкинула, і справа була передана
Раді чотирьох, утвореній під час засідань Паризької мирної конференції.
В історико-правовій літературі зустрічається думка про те, що в Парижі не
усвідомлювали, що віддають один народ під владу іншого. Насправді це не так.
Франція, говорилося, зокрема, в доповідній записці делегації УНР до
Міністерства закордонних справ УНР, мріє передати “роль Росії як противазі
німецької мілітарної сили та як сторожі французьких інтересів на сході Польщі”.
Тобто, впливові політичні кола Франції не приховували своєї орієнтації на
створення "Великої Польщі“ за рахунок німецьких, білоруських та українських
земель. Обіцянками територіальних прирощень вони намагалися залучити до союзу
Польщу, Румунію, Чехословаччину. Ідея ж існування на території колишньої
Російської імперії самостійних національних держав негативно пов’язувалася з
державними традиціями Франції як централізовано-бюрократичної держави.
Що ж стосується Англії, то вона практично до початку 1917 р. не цікавилась
українським питанням і початково була мало знайома з політичним і економічним
становищем України. США ставилися до УНР цілком негативно.
Отже, за підходами до проблеми незалежної України Антанта поділилась на дві
групи держав: Англія, Італія, Японія, істотні інтереси яких не вимагали
відбудови Росії, і Франція та США, метою яких було відновлення федеративної
Росії. [67,с. 26]
Саме представники другої групи наполягали на передачі українських земель під
владу Польщі. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у
західних країнах про природне право українського народу на політичне
самовизначення.
18 червня 1919 року після численних політичних заяв про прагнення Антанти
справедливо вирішити українське питання Рада міністрів Паризької конференції
офіційно дозволила польському урядові застосувати усі наявні у нього збройні
сили для окупації Східної Галичини до ріки Збруч. 25 червня цього ж року була
схвалена остаточна редакція постанови Ради міністрів Паризької конференції з
цього приводу і надіслана адресатам. Для заспокоєння світової громадськості і,
перш за все, українського народу, у постанові було відзначено, що у Східній
Галичині встановлюється цивільне управління під мандатом Антанти, яка і має
забезпечити – “наскільки це можливо” – автономію цієї території, політичні,
релігійні й особисті свободи громадян. Передбачалося, що цей мандат буде діяти
аж до моменту самовизначення населення Східної Галичини щодо її політичної
незалежності”. [91,с. 80]
Це рішення Рада міністрів пізніше доповнила ще постановою від 11-го липня 1919
року такого змісту: “Польське державне правління буде уповноважене ввести в
Східній Галичині цивільну управу після того, як буде укладено із союзними і
заприязненими державами договір, якого постанови мають по змозі забезпечити
автономію території і також політичні, релігійні та особисті свободи її
населення. Цей договір спиратиметься на право самовизначення, що його виконають
остаточно жителі Східної Галичини щодо своєї політичної приналежності; час,
коли це право буде виконане, визначений союзними та заприязненими державами,
або органом, якому вони передадуть свої повновласті”. Проти одної і другої
постанови українська делегація внесла обґрунтований протест. [70,с. 108]
Отже, без відома і згоди українського народу, його повноважних органів влади
одвічна українська земля була насильно загарбана поляками з обіцянками про
автономію. Доля інших західноукраїнських земель теж була свавільно вирішена на
користь загарбників. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та
введення цивільної адміністрації на цій території з умовою забезпечення
автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення
Таким чином, саме проблема територіальних суперечок стала визна
- Киев+380960830922