РОЗДІЛ 2
ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПРАЦЮ
ЗАЛЕЖНО ВІД СФЕРИ ДІЇ ПРАВОВИХ НОРМ
2.1. Співвідношення загального і спеціального нормативного забезпечення трудових відносин
Правові норми, покликанні регулювати суспільно-трудові відносини, мають загальний і спеціальний характер. Загальні норми поширюються на усіх працівників, спеціальні - лише на їх окремі категорії. "Виходячи з принципу єдності та диференціації правового регулювання праці, правові норми поділяються на дві групи: загальні норми, які поширюються на усіх працівників найманої праці, і спеціальні норми, які стосуюся окремих категорій працівників [3, с.30]. Водночас, спеціальні норми мають неоднорідний за своєю сутністю зміст: декотрі з них приїдаються у централізованому порядку, інші - на підприємствах, установах, організаціях, треті - безпосередньо між сторонами трудового договору, отже, спеціальні норми мають централізований, локальний та індивідуально-договірний характер. "Правове регулювання трудових відносин та відносин, що тісно з ними пов'язані, - зазначає О.М.Ярошенко, - має цілу низку специфічних ознак. Для трудового права є характерним поєднання норм, що мають загальну сферу дії, і правових норм, дія яких обмежена певним колом осіб чи відносин. З одного боку, діють норми загального характеру, що закріплюють правові приписи для усіх без винятку працівників і забезпечують єдність регулювання у вказаному питанні. З іншого боку, існують норми, що враховують особливості праці різних категорій працівників. У цьому схематично і полягає зміст принципу єдності та диференціації. Усе трудове право складає єдину систему, але всередині цієї системи існує розмаїття. Трудове право є єдиним у своїх засадах, підвалинах. Єдність обумовлена єдністю суті, єдністю мети правової політики, єдністю охорони праці, прав працівників, єдністю джерел права тощо.
Єдність правового регулювання не виключає, а, навпаки, припускає диференціацію. Диференціація - це розходження в нормах праці, зумовлені істотними особливостями умов праці в тій чи іншій галузі, значенням її для народного господарства, розходженнями в суб'єктах трудових відносин, характером трудових зв'язків, кліматичними умовами і т.п. В основі диференціації лежать стійкі суспільні фактори, що визначають розходження в умовах праці і вимагають відображення в нормах. Ці фактори є суспільними категоріями, держава враховує їх і надає їм значення" [72, с.51]. Р.З.Лівшиць доводить, що правове регулювання праці здійснюється централізовано і локально. Критерієм їх розподілу слугує компетенція підприємства "як основної ланки, де створюються матеріальні цінності". Акти, які приймаються вищестоящими стосовно до підприємства органами, вчений вважає централізованими, а акти, що приймаються на підприємстві, - локальними. "При централізованому регулюванні суб'єкти встановлення і застосування правових норм різні, при локальному регулюванні - співпадають" [73, с.4 - 10]. На нашу думку, централізоване і локальне регулювання - це взаємопов'язані методи регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними відносин. Їх слід розглядувати як в єдності, так і навпаки. Кожний з цих методів має свою специфіку, однак, разом узяті, вони вирішують загальні завдання правового регулювання праці. Від правильного поєднання методів централізованого і локального регулювання, від використання їх відповідно до об'єктивних основ суспільного розвитку в значній мірі залежить ефективність правового регулювання, реалізація трудовим законодавством його службової ролі. Водночас, методам правового регулювання, їх обґрунтованому й доцільному співвідношенню належать важливе місце в забезпеченні ефективності і високої якості праці. Безперечно, і централізований, і локальний методи правового регулювання не можуть регулювати суспільно-трудові відносини самі по собі - вони це здійснюють за допомогою правових норм: загальних і спеціальних. Централізоване регулювання може здійснюватись лише за допомогою загальних і спеціальних централізованих норм, а локальне - спеціальних локальних та спеціальних індивідуально-договірних. Пояснимо сутність цих норм. Загальні норми містяться здебільшого в Законах України і поширюються на всіх без винятку суб'єктів трудових правовідносин; спеціальні централізовані норми містяться в різних нормативно-правових актах, прийнятих поза підприємством, організацією, установою, і поширюються на певну категорію власників (уповноважених ними органів) чи працівників; спеціальні локальні норми приймаються безпосередньо на підприємстві, в установі, організації і діють в межах останніх; спеціальні індивідуально-договірні приймаються сторонами трудового договору і регулюють відносини лише між працівниками та власниками підприємства, установи, організації або уповноваженими ними органами.
Відтак, існує прямий зв'язок між методами правового регулювання і нормами трудового права. Має рацію В.Я.Бурак, зазначаючи, що фактором, який обумовлює існування єдності і диференціації правового регулювання загальних і спеціальних норм, є також метод трудового права [74, с.19]. Метод правового регулювання в теорії права визначається як засіб, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, визначаючи права і обов'язки, характер взаємовідносин суб'єктів, правові засоби впливу у випадку порушення наданих прав і встановлених обов'язків [28, с. 17]. Залежно від виду відносин, які становлять предмет галузі права, а також від зв'язків між суб'єктами відносин в теорії правового регулювання виділяють два методи правового впливу: метод централізованого, імперативного регулювання; метод децентралізованого регулювання [75, с.26]. Зауважимо, що метод правового регулювання не можна охарактеризувати одним словом, хоча такі спроби в літературі були [76, с.95]. Як правильно зауважує О.І.Процевський, метод трудового права виражає характер взаємовідносин сторін, який впливає на правове становище суб'єктів; характер норм трудового права; порядок встановлення прав і юридичних обов'язків суб'єктів [77, с.105]. Проблеми методу трудового пр
- Киев+380960830922