РОЗДІЛ 2.
СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИН
2.1. Договірно-правові засади співробітництва України з Німеччиною
З метою дослідження політичного та безпекового виміру українсько-німецьких відносин та виокремлення пріоритетів двостороннього співробітництва автор вважає за доцільне проаналізувати особливості зовнішньої політики України та Німеччини, з'ясувати відповідне місце нашої держави у зовнішньополітичній концепції ФРН та навпаки, а також дати характеристику стану існуючій на сьогодні договірно-правовій базі між зазначеними країнами. При цьому автор виходить із того, що стан договірно-правових відносин є значною мірою формальним критерієм, однак, він певним чином відображає рівень політичного діалогу України з проголошеними нею стратегічними партнерами.
Зазираючи у минуле, необхідно зазначити, що Україна у складі Радянського Союзу була "другою серед рівних" республікою і стала однiєю iз держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, проте її зовнішньополітична діяльність мала відбиток суто декоративного оформлення зовнішньополітичного курсу КПРС. Той факт, що Україна фактично була позбавлена можливості встановлювати та підтримувати самостійно мiжнародні контакти із західними державами призвело до вiдсутностi української політики щодо ФРН за часів блокового протистояння [237, c. 299]. На той час тісні економічні, культурні та наукові зв'язки Української Радянської Соціалістичної Республiки існували лише з Німецькою Демократичною Республікою, яка була представлена у Києві консульством.
Становлення України як самостійної держави на початку 1990-х років поставило питання про політологічне обгрунтування її розвитку загалом та зовнішньополітичної стратегії зокрема. Як зазначають українські вчені В.Кремінь, Д.Табачник, В.Ткаченко, значення й сутність цього чинника не були усвідомлені повною мірою в перші роки незалежності, він недостатньо враховувався у зовнішньополітичній діяльності, мало простежувався у зовнішньоекономічній сфері молодої української держави. Складність ситуації пояснювалася не лише тим, що до свого одержавлення Україна не була суб'єктом геополітичного простору, а й тим, що самі геополітичні реалії в результаті розпаду СРСР та втрати світом біполярності істотно змінилися [96, c. 600].
Перед молодою українською державою постала необхідність визначення зовнішньополітичних інтересів, вироблення та динамічного втілення у життя власної стратегії поведінки на міжнародній арені, визначення кола можливих спільників і суперників в основних сферах міждержавного спілкування в європейському та світовому співтоваристві. Особливо важливого значення правильність вибору зовнішньополітичної стратегії набувала на початковому етапі становлення України як суб'єкта міжнародних відносин, коли українська держава переживала серйозні внутрішні зміни - економічні та політичні реформи, формування нової психології суспільства, нової системи цінностей [251, c. 145]. У цей час ефективна зовнішня політика здатна забезпечити розуміння світовим співтовариством причин та цілей таких реформ і домогтися їх міжнародної моральної, політичної, фінансової, економічної та експертної підтримки. В іншому разі країна ризикує у важкий для себе час опинитися у міжнародній ізоляції.
Основні засади процесу створення Україною необхідної нормативної бази для встановлення та розвитку міжнародних відносин були закладені в Декларації про державний суверенітет України. В розділі 10 під назвою "Міжнародні відносини" зазначалося, що "Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів..." [2, c. 6]. Акт проголошення незалежності України [1, c. 7] та результати всеукраїнського референдуму відкрили світовий політичний простір для повноправного входження України в систему міжнародних відносин. Однак, у перші роки незалежності, коли Україна ще не мала цілісної зовнішньополітичної концепції, не було уявлення про кінцеву мету тих заходів, що проводилися українським керівництвом, рішення щодо доцільності певних зовнішньополітичних дій приймалися подекуди спонтанно і втілювалися у життя не завжди послідовно. Результатом цього стало те, що протягом цього часу українська дипломатія вимірювала свої успіхи здебільшого кількістю українських посольств, відкритих за кордоном, та посольств іноземних держав в Україні [96, c. 710].
Першим концептуальним документом, що визначив зовнішньополітичні інтереси України, стала прийнята 2 липня 1993 року Постанова Верховної Ради про "Основні напрямки зовнiшньої полiтики України", на основі якої базуються та розвиваються відносини України з іншими державами на дво- та багатосторонньому рівні. Цей документ мав на меті прагматично та раціонально визначити пріоритети зовнішньої політики України та конкретний механізм їх послідовної реалізації. Домінантою зовнішньополітичної концепції України стало проголошення багатовекторності зовнішньої політики, пояснюючи це бажанням успішно відігравати природну і вигідну для себе роль повноцінного партнера і учасника інтеграційних процесів між Сходом і Заходом. Така зовнішньополітична стратегія в українських та зарубіжних політичних колах отримала неоднозначну оцінку. Зокрема, політолог С.Дацюк характеризує багатовекторність як неефективну та слабку політичну стратегію у зовнішній політиці, інші, а саме В.Кремень, Д.Табачник, В.Ткаченко, вважають її інструментом свідомого прагматизму та реалізму української зовнішньої політики [96, c. 710]. Треті, наприклад, О.Снігир, визначають, що Україна приречена на таку політику, вона є актом примирення зі своїми стратегічними партнерами [109, c. 253].
У контексті даного дисертаційного дослідження особливе значення має визначення у документі "Основні напрямки зовнiшньої полiтики України" стратегічно прiоритетними двох