РОЗДІЛ 2
ВПЛИВ ПРОЦЕСІВ ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНИ НА ВИРІШЕННЯ
ЗОВНІШНЬО- ТА ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПИТАНЬ ЇЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
Розглядаючи типологію підходів до визначення категорій “національна
ідентичність”, “регіональна безпека”, “регіональна ідентичність”, необхідно
відзначити, що вельми плідним виявився комплексний підхід, запропонований
зарубіжними дослідниками, праці яких розкривають питання формування
національної ідентичності України як чинника її зовнішньої політики в галузі
безпеки.
У цьому розділі розглянуто проблему становлення нової центральноєвропейської
регіональної ідентичності в контексті демократичних перетворень 1989-1991 рр.
та політичних процесів, що відбувалися протягом 1989-2000 рр.; досліджено
питання становлення та розвитку східноєвропейської ідентичності в контексті
нових геополітичних реалій; розкрито можливість створення
південно-східноєвропейської регіональної ідентичності та впливу даного процесу
на становлення міцної системи безпеки в регіоні. Проаналізовано вплив процесів
формування регіональної на внутрішню та зовнішню політику, а також на
національну безпеку держави; виявлено якісно нові основи для створення моделі
субрегіональної системи стабільності та співробітництва в Чорноморському
субрегіоні.
Дисертант, працюючи над другим розділом, застосовував історичний та
порівняльно-аналітичний методи.
2.1. Cтановлення регіональної ідентичності України
Політична генеза будь-якої держави проявляється у своїх процесуальних аспектах
крізь призму сукупності взаємопов’язаних та взаємообумовлених чинників. До них
належить становлення політичних інститутів, розбудова системи владної
вертикалі, забезпечення принципу верховенства права, гарантії електоральних
потенцій громадян як передумови існування відповідальної та репрезентативної
перед суспільством влади, розбудова економічної моделі на засадах ринковості чи
плановості й багато іншого. Ці чинники мають місце у всіх державах, незалежно
від їхнього політико-історичного досвіду, геополітичних особливостей тощо.
Одним із найважливіших чинників, котрий варто розглядати як суттєвий домінатор
розвитку держави, є чинник її регіональної ідентифікації. Його роль та місце не
зводиться виключно до механічного визначення держави на політичній карті
певного регіону. Він включає в себе численні механізми та процеси
зовнішньополітичної стратегії й тактики, внутрішньої політики, спрямованої на
уніфікацію законодавства, відповідно правовій нормативній аксіології, прийнятій
в тому чи іншому регіоні, врешті – оригінальне політичне спрямування розвитку
держави.
Політичні трансформаційні процеси, котрі мають місце в сучасній Україні,
свідчать про невизначеність зовнішньої і внутрішньої ідентичності держави, яка
проявляється у відсутності розуміння українською елітою суті виникаючої
регіоналізації. Останнє є причиною алогічної та суперечливої стратегії
регіональної політики, відсутності її альтернативних сценаріїв, численних
проблем у стосунках з державами-сусідами, міждержавними об’єднаннями, світовим
співтовариством загалом.
Проблема визначення пріоритетів у контексті регіональної ідентичності є
засадничою. І вона не зводиться до декларативно-механістичного розуміння
центральноєвропейських, східноєвропейських, євроатлантичних чи інших
орієнтирів. Вона також означає і практичні кроки з її втілення. З-поміж інших
варіантів виокремлення регіональної ідентичності у межах даного дослідження
розглядатимуться центральноєвропейська, східноєвропейська та
південно-східноєвропейська ідентичність України.
2.1.1. Участь України у процесах ідентифікації країн Центральної Європи
З огляду на те, що процеси посткомуністичної внутрішньорегіональної
ідентифікації центральноєвропейських країн ще не набрали сили, не
конституювалися в науковому середовищі, то дослідження цієї проблеми в
контексті дисертаційного дослідження – це лише одна з перших спроб, початкових
кроків на шляху до усвідомлення зазначених процесів. Метою його є спроба
виявити тенденцію до нової внутрішньорегіональної ідентифікації та показати, що
народи Центральноєвропейського регіону та частина національних лідерів, які
виражають їх волю, вимушені враховувати цю тенденцію у внутрішній та особливо в
зовнішній політиці.
Термін “Центральна Європа” також не є усталеним. Прихильники одного напряму
вбачають сутність дефініції “Центральна Європа” у сенсі геополітичного поняття,
а не історико-географічного, який включає в себе держави від Балтики до
Адріатики та вказує на їх спільну історичну долю та спільність перспективи.
Існує інша точка зору, яка зводиться до розуміння феномену Центральної Європи
як групи країн, що розташована в середині Європи між Німеччиною та Російською
Федерацією, між Балтикою й Балканськими державами. Йдеться про Польщу, Україну,
Білорусь, країни Балтії, Угорщину, Чехію, Словаччину, Румунію, Молдову [див.:
159, c.30].
Деякі дослідники вважають, що під Центральною Європою слід розуміти пояс з
12-ти держав між Балтикою та Адріатикою (Албанія, Болгарія, Боснія та
Герцеговина, Угорщина, Македонія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія,
Хорватія, Чехія та Союзна Республіка Югославія), що раніше становили регіон
Центральної та Південно-Східної Європи, тобто ту частину континенту, яка
перебувала під керівництвом комуністів та мала назву соціалістичний табір,
країни реального соціалізму, їх співдружність тощо [див.: 160].
Заслуговує на увагу й погляд на Центральну Європу як на групу країн, які
розташовані між Німеччиною та Росією, найбільшою з я
- Киев+380960830922