РОЗДІЛ 2
ДОГОВІРНІ ФОРМИ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТОВАРОВИРОБНИКІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ
2.1. Основні види договорів по матеріально-технічному забезпеченню товаровиробників АПК
В умовах розвитку приватної власності на землю й матеріально-технічні засоби головною формою правового регулювання відносин у цій сфері став договір. Проблемі договірних відносин матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК у свій час були присвячені наукові праці таких учених як Ц.В. Бичкова [29], Ю.О. Вовк [41], Р.В. Гаєвський [43], С.М. Лур'є [94], М.І. Козир [78], А.Г. Первушин [137], В.К. Попов[146], Х.А.Рахманкулов[206], В.А.Семеусов [213], В.І.Семчик [214], А.М.Статівка [219]. У роботах цих та інших науковців були висвітлені сутність і характерні риси вказаних договірних відносин. Але в умовах розвитку України, докорінної перебудови системи матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, з урахуванням змін, що відбулися в державі, зазначені питання потребують більш глибокого та детального розгляду
У матеріально-технічному забезпеченні сільськогосподарських підприємств договір є завершальним етапом процесу переміщення сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів до споживача. Матеріальні цінності для сільського господарства переходять із сфери виробництва у сферу обігу й реалізуються аграрними підприємствами за договорами, як правило, на еквівалентно-оплатних засадах [146, с.42]. Майнові відносини у сільському господарстві майже завжди будувалися за принципами рівноправності сторін та оплатності і мають правову форму договору, в якому й закріплюються ці принципи. Закріплюючи оплатність майнових відносин, договір забезпечує широку можливість для розвитку господарської ініціативи й самостійності підприємств [207, с.50]. Можливість визначення взаємних прав та обов'язків на умовах рівноправності надає договірним відносинам достатньої гнучкості.
У юридичній науковій літературі при розгляді питань договірних відносин з матеріально-технічного забезпечення сільгоспвиробників у свій час відмічалися два підходи. Представники першого у своїх працях обмежувалися дослідженням лише договору постачання. Вони практично ототожнювали всі форми матеріально-технічного забезпечення з поставками. Наприклад, у своїй роботі М.С.Станкевич присвятив їм навіть окремий параграф: "Правові форми матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств," хоча обмежився розглядом тільки договору поставки сільгосптехніки [218, с.81]. Мали місце і спроби об'єднати договори, які використовуються у процесі матеріально-технічного забезпечення, в один договірний вид, назвавши його договором забезпечення [96, с.201] або договором на матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарських підприємств [43, с.27].
Проте серед правників існують й інші точки зору. Так, Ц.В. Бичкова відмічала, що наведене вказаними авторами тлумачення зазначеного договору нічим не відрізняється від формулювання звичайного договору поставки [29, с.176]. Із її думкою важко не погодитися. Такий підхід до розгляду договорів у цій сфері можна пояснити тим, що в минулі часи забезпечення матеріально-технічними ресурсами сільськогосподарських товаровиробників здійснювалося на планових засадах в основному за договором поставки, і регулювалося спеціальними нормативними актами, головним серед яких було Положение о поставках сельскохозяйственной техники и других материально-технических средств колхозам, совхозам и другим сельскохозяйственным предприятиям и организациям, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1983 р.[144]. Деякі вчені дотримуються погляду, що основним інструментом матеріально-технічного забезпечення є договір поставки. Прихильником такої позиції залишається М.М. Вєдєнін, який стверджує, що основною організаційно-правовою формою матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських комерційних організацій (як і інших господарських формувань) є договір поставки, що був якщо не єдиною, то найбільш універсальною формою організації господарських зв'язків у цій сфері [32, с.193].
Проте не тільки в сучасний момент, а й в умовах жорсткого планування були прибічники широкого трактування договорів матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників. Вони не обмежувалися лише договором поставки, а охоплювали значно ширше коло договорів. На їх думку, майнові відносини між сторонами регулюються різноманітними договорами, тому що за своєю юридичною природою ці відносини різні [207, 146, 137].
Більш обгрунтованою нам видається позиція прихильників широкого тлумачення договорів, які використовувалися в минулому при матеріально-технічному забезпеченні товаровиробників АПК, тому що і в ту добу окрім договору поставки застосовувалися й такі договірні форми матеріально-технічного забезпечення, як оптова торгівля, договори міни, купівлі-продажу матеріально-технічних засобів. Обгрунтованість такого підходу підтвердив і час. На сьогодні коло договірних відносин у сфері матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК значно розширилося. З реформуванням економіки аграрного сектора і створенням підприємств, заснованих на підставі приватної власності, окрім договорів поставки, купівлі-продажу та міни застосовуються й договори оренди, лізингу, майнового найму, без яких в умовах ринкової економіки в сфері матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК просто неможливо обійтися.
Договори по матеріально-технічному забезпеченню товаровиробників АПК - це ті, що застосовуються у сфері обігу матеріально-технічних засобів і спрямовані на раціональне доведення засобів виробництва до господарств з метою створення сприятливого режиму й умов діяльності сільськогосподарських товаровиробників по обробітку землі, виробництву, переробці й реалізації сільськогосподарської продукції й сировини.
Існують три погляди на правову природу таких договорів. По-перше, такі відносини аграрних