РОЗДІЛ 2
ПРАВОНАСТУПНИЦТВО УКРАЇНИ ВНАСЛІДОК РОЗПАДУ СРСР
2.1. Кваліфікація територіальних змін, що стались на терені СРСР
За сучасних умов кваліфікація територіальних змін як певного типу правонаступництва держав має вирішальне значення для визначення правових наслідків таких територіальних змін. При кваліфікації змін, що стались на терені СРСР, погляди вчених і політиків розподілились. Деякі з них підтримали точку зору, що правонаступництво мало форму поділу СРСР [51, c. 993; 57, c. 97; 74; 143, c. 99; 144, c. 7; 145, c. 32], а інші - що правонаступництво мало форму відокремлення від СРСР частин його території [32, c. 480-487; 61, c. 178-179; 146, c. 823-824; 147, c. 183; 148, c. 34-39]. Прибічники "поділу" вважають, що держава-попередниця (СРСР) припинила своє існування, а її заступили рівні за статусом держави-наступниці (всі колишні радянські республіки) [55, c. 8-9; 57, c. 84]. Аполегети "відокремлення" наполягають на тому, що держава-попередниця (СРСР) продовжує своє існування у вигляді держави-продовжувача (РФ), яка має меншу територію, населення, іншу назву і уряд, але залишається тією самою державою [34, c. 22; 148, c. 34-38]. Терміни "держава-попередниця" і "держава-продовжувач" у цьому випадку позначають одну й ту саму державу, проте використовуються для розмежування періодів її існування. Ті частини території, що відокремились від цієї держави і утворили самостійні держави, вважаються державами-наступницями.
На терені колишнього СРСР першою була висунута концепція правонаступництва у формі поділу держави, яка передбачала закріплення статусу держав-наступниць за всіма колишніми радянськими республіками [149, c. 993] і була відображена в ряді договорів про правонаступництво, укладених в рамках СНД. Згодом РФ проголосила себе державою-продовжувачем СРСР і відповідно почала відстоювати концепцію "континуїтету" у формі відокремлення частин території держави [150, c. 32]. Прибалтійські республіки з самого початку зайняли особливу позицію: вони проголосили себе не новоутвореними державами-наступницями, а продовжувачами тих держав, які були "анексовані" СРСР у 1940 році і які відновили свою державність. Литва, Латвія та Естонія відмовились від продовження чи переходу будь-яких прав та обов'язків, набутих під час перебування у складі СРСР. Професор Р. Мюлерсон охарактеризував такий підхід терміном, запропонованим Дж. Крофордом, - "ідентичність без континуїтету" [32, c. 482]. Тобто Прибалтійські держави продовжили існувати як ті самі суб'єкти міжнародного права, проте розірвали зв'язок з правами та обов'язками, набутими під час "незаконної окупації". У той же час ними був проголошений континуїтет прав та обов'язків, набутих до 1940 року.
Відповідно до викладеного вище більшість вчених вважає, що в результаті територіальних змін на терені СРСР утворилось три категорії держав: РФ як держава-продовжувач СРСР, Прибалтійські держави як продовжувачі тих держав, що існували до 1940 року, та всі інші колишні радянські республіки як держави-наступниці СРСР [151]. Деякі вчені в окрему категорію виділяють Україну і Білорусь як держави, що одночасно є і державами-наступницями СРСР, і державами-продовжувачами УРСР і БРСР відповідно [152, c. 221-222]. Подвійний статус України знайшов відображення у її внутрішьному законодавстві. Зокрема, у ст. 7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 року зазначено, що "Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки" (т.зв. "часткове правонаступництво" [153, c. 209]). У той же час у ст. 6 Україна підтвердила свої зобов'язання за "міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України", без будь-яких обмежень [176, c. 617].
Подвійний статус України після здобуття незалежності пояснюється особливим становищем, яке займали Українська і Білоруська РСР під час перебування у складі СРСР. Формально ці дві республіки були визнані суб'єктами міжнародного права, що виражалось у їх участі у багатосторонніх договорах і членстві в міжнародних організаціях. Обидві республіки ще за часів СРСР отримали "щось на кшталт напіввизнання у якості повністю або майже повністю суверенних держав" [154, c. 1147]. В результаті, здобуття Україною і Білоруссю незалежності в 1991 році було розцінено деякими державами світу не як виникнення нових суб'єктів міжнародного права, а як зміна статусу вже існуючих суб'єктів [6, c. 52; 46].
Відсутність єдиної думки щодо кваліфікації змін, які стались на терені СРСР, підтверджує висновок про те, що не існує усталених об'єктивних критеріїв розмежування випадків поділу держави та відокремлення частин території держави. Розпад СРСР засвідчив, що критерії самоідентифікації та визнання, які мають переважне значення при кваліфікації спірних випадків, є доволі відносними. На момент юридичного оформлення розпаду СРСР жодна з колишніх радянських республік не претендувала на статус держави-продовжувача СРСР. В Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року Україна, Білорусь та Російська Федерація погодились з тим, що СРСР "припиняє своє існування як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність" [155]. Така сама позиція була відображена в Алма-атинській декларації від 21 грудня 1991 року, де колишні радянські республіки, у т.ч. Російська Федерація, підтвердили, що "[з] утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування" [156]. З аналізу багатосторонніх угод про правонаступництво щодо власності і боргів колишнього СРСР також випливає, що всі вони укладались колишніми радянськими республіками з позицій рівних за статусом держав-наступниць СРСР [109, c. 476; 110, c. 486; 157, c. 485].
Вперше питання щодо продовження Російською Федерацією міжнародних прав та обов'язків СРСР виникло у зв'язку з проблемою членства колишнього СРСР в ООН та інших міжнародних організаціях. З метою уникнення перегл