Розділ 2
Встановлення істини В Процесі кримінально -процесуального Доказування
Доказування як спосіб встановлення істини у кримінальному процесі
Вирішити справу в кримінально-правовому значенні – це означає:
1) встановити наявність або відсутність події з її зовнішніми і внутрішніми
ознаками, які мають певне кримінально – правове значення;
2) застосувати до цієї події відповідну правову норму.
Тобто, необхідно здійснити сукупність певних логічних операцій спрямованих на
пізнання конкретного юридичного факту – злочину, із його об’єктивною і
суб’єктивною стороною.
Відносно можливості пізнання дійсності у науці склалося два основні теоретичні
напрямки:
Теорія пізнання діалектичного матеріалізму.
Теорія агностицизму.
Теорія пізнання діалектичного матеріалізму ґрунтується на положенні, що
інструментом пізнання є людський мозок “життя народжується у мозку. У мозку
людини відбивається природа. Перевіряючи і застосовуючи на практиці своїй і в
техніці правильність цього відбиття, людина досягає об’єктивної істини”[135] [1
Ленин В.И. Полное собрание сочинений: В 55 т.– М.: Политическая литература,
1973. - Т.29. - С.183.].
Відбиття – є діяльністю мозку людини, що взаємодіє з зовнішнім світом. Зміст
теорії відбиття полягає у тому, що предмети, їх властивості і зв’язки існують
незалежно від суб’єкта, що пізнає; за допомогою відчуттів, сприйняття і понять
ми пізнаємо самі предмети, їх властивості і зв’язки. Діалектичний матеріалізм
виходить із положення, що світ є об’єктивно пізнаваним. Вказана позиція була
безапеляційно сприйнята радянським кримінальним процесом.
Іншої точки зору дотримуються представники теорії агностицизму Д.Юм та І.Кант.
Д.Юм виходив із того, що нам доступні лише відчуття і людина не може вийти за
їх межі. Кант вважає, що пізнати можна лише явища (феномени), а речі у собі
(ноумени) знаходяться за межами можливості пізнання, так як вони ніколи не
можуть бути піддані дослідженню. Кант розділяє „речі у собі” і „речі для нас”.
„Речі у собі” людина не може пізнати, „речі для нас” підлягають людському
пізнанню. Виходячи з позиції теорії агностицизму пізнання можливо лише відносно
явищ, феноменів, які є змістом нашого досвіду, пізнання внутрішньої природи
речей нам недоступно.
Необхідність вибору між зазначеними теоретичними напрямками стоїть перед
кримінальним процесом, представники якого неодмінно торкались зазначених засад
пізнання. Зокрема І.Я.Фойницький, розрізняв знання наукове і знання практичне.
Сучасна логіка відмовилась від метафізичного способу пізнання -
самоспостереження, і займається способами набуття знань шляхом спостереження
оточуючих явищ, визнавши такими способами безпосереднє сприйняття (інтуїтивна
достовірність), індукцію і дедукцію (складна або непряма достовірність). Речі
самі у собі, сутності їх, ми знати не можемо; нашому знанню доступні тільки
співвідношення і зміни в речах, які ми і спостерігаємо; на скільки ці
співвідношення і зміни реальні, то - і настільки - і знання наші реальні[10] [2
Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2 т. - СПб.: Альфа, 1996. -
Т.2. – С.164.].
Як кримінальне, так і цивільне судочинство прагне до правильного вирішення
справи у відповідності з істиною, при цьому в основу закладаються спільні
логічні прийоми розкриття істини. Як вже зазначалося вище, вирішити судову
справу – значить дати відповідь на два питання: чи відбулось те, що ми шукаємо
і яка правова норма повинна бути застосована до того, що сталося? Друге питання
вирішується на підставі юридичних вчень про застосування законів шляхом
тлумачення й аналогії. Що стосується першого питання, то воно є лише побудовою
загального питання про пошук істини і для судової відповіді на нього необхідні
ті загальні прийоми, які з цією метою застосовуються у галузі науки; подібно
останній, судове провадження складається з дослідження (слідство, розшук) й
оцінки (рішення, вирок); аналіз і синтез становлять для нього могутні
підвалини. Тому здається, що для судового провадження достатньо загального
встановленого для цього предмету дослідження і способу оцінки, загальних начал
аналізу і синтезу, причому потреби в особливому порядку провадження, що
становить зміст процесу, зовсім не зустрічається. При найближчому розгляді,
однак, це припущення виявляється неточним.
При вирішенні питань як наукових, так і судових, відповідь, яку ми отримуємо на
перших порах, має значення лише істини суб’єктивної, безсумнівної лише для
того, хто пізнає її. На цій стадії пошук істини не може зупинятися, і дана
відповідь прагне набути об’єктивної форми, отримати загальне визнання. І ось
саме за умовами цієї об’єктивізації існує глибока різниця між галузями науки і
процесу.
Перша ґрунтується на свободі наукового пошуку; кожний, хто відчуває себе
підготовленим і здатним для цього, може приступити до дослідження, але
відповідь яку він дає, підлягає вільному перегляду іншими дослідниками і не
може ним насаджуватись. Проте, з одного боку, наука може чекати вирішення
питань, що виникають в її галузі, не будучи обмежена строками; перегляд
відповідей, які вона дає може бути безкінечним; між тим, у судовому процесі
вимагається по можливості швидка відповідь; про необмеженість перегляду ... не
може бути й мови. З іншого боку - у галузі науки дослідник не зацікавлений
особисто у певній відповіді на питання, яке запропоновано до розгляду; однак,
це має місце в галузі процесуальній, де питання це ставиться особами
зацікавленими (сторони); замість них для подання відповіді, очевидно, повинен
бути поставлений незацікавлений у справі і неупереджений посередник (суд).
Таким чином, неможливо задовольнятися у процесі загальним
- Киев+380960830922