РОЗДІЛ II
ЗАМІНА КРЕДИТОРА У ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ
2.1. Предмет, підстави та наслідки відступлення права вимоги
Як вже зазначалося, відступлення права є певним юридичним механізмом передачі
(«трансляції») зобов’язального права вимоги від його носія до іншої особи. В
основі цього механізму лежить правочин, який може набувати різного видового
«забарвлення». Однак це не змінює його спрямованості на перенесення права
вимоги.
Предметом цесійного правочину є право вимоги, яке належить кредитору як стороні
зобов’язання. З легального визначення зобов’язання, яке міститься у ст. 509 ЦК,
випливає, що кредитору належить право на дії боржника, тобто право вимагати від
останнього вчинення або утримання від вчинення певних дій. Право, про яке йде
мова, є суб’єктивним зобов’язальним правом вимоги. На думку О.С. Іоффе, «в
обязательственных правоотношениях субъективное право именуется правом
требования» [56, с. 252]. Оскільки зобов’язання за цивільним правом у більшості
випадків носить майновий характер, то і право вимоги, що складає його зміст, є
за своєю суттю майновим правом. Як зазначив з цього приводу М.М. Агарков, саме
майнова природа зобов’язання робить можливим «распоряжение обязательственным
отношением ... на активной стороне», тобто цесію. При цьому автор зауважив, що
майновий характер зобов’язання не слід ототожнювати з майновим характером
кожної дії, яка складє його зміст. Навряд чи кожна з них окремо несе майновий
характер, однак вона може його набути у зв’язку з змістом зобов’язального
відношення в цілому [57, c. 232]. Вввжаємо, що окреслена автором ситуація
найбільш характерно проглядається у випадку відступлення права, що складає
зміст зобов’язання.
Як вказується у ст. ст. 177, 190 ЦК, майнові права включаються до переліку
об’єктів цивільних прав; згідно зі ст. 2 Закону України «Про забезпечення вимог
кредиторів і реєстрацію обтяжень» [58] майнові права визнаються різновидом
рухомого майна. Позиція щодо віднесення майнових прав до кола об’єктів
цивільних прав поділяється і в юридичній літературі [59, с. 54]. І. В.
Спасибо-Фатєєва вказує, що майновими є такі права, що мають економічний зміст,
грошову оцінку, характеризуються відчужуваністю (виділено нами. — В. П.),
можуть бути як речовими, так і зобов’язальними [60, с. 9–10]. Однак з цим
погоджуються далеко не всі автори. Наприклад, на думку В.Л. Яроцького, майнові
права, які виникають в результаті укладання договору, не є обігоздатними, тому
що вказаний правочин завжди є результатом дій відповідних, чітко визначених в
ньому сторін. Суб’єктний склад зобов’язання, встановлений договором, може
змінюватись за допомогою уступки права вимоги, але це не означає обігоздатності
майнового права, яке складає предмет зобов’язання, визначеного договором [61,
с. 182]. Інакше кажучи, права утворюють одночасно зміст праовідношення,
належать суб’єктам праовідношення, а тому не можуть бути для них «зовнішнім»
явищем. Наведена думка була піддана в літературі обгрунтованій критиці [8, с.
21]. Її помилковість полягає в тому, що автори не розрізняють правб як зміст і
правб як об’єкти. Об’єктом виступають зобов’язальні права, що є змістом іншого
правовідношення, і в цьому смислі ці права завжди є «зовнішніми елементами»
щодо одного з суб’єктів правовідношення, яке опосередковує їх обіг. Наведене
підтверджується приписами ст.ст. 177, 178 ЦК України, якими законодавчо
закріплена оборотоздатність майнових прав, в тому числі прав вимоги. Оцінюючи
значення цих норм, О.О. Кот зазначає, що вони надають юридичну можливість
передавати права вимоги кредитора в рамках існуючих цивільно-правових
договорів, а також використовувати ці права як забезпечення виконання
зобов’язань [62].
Таким чином, предметом цесії виступає зобов’язальне право вимоги, що носить
майновий характер. При цьому ним може бути будь-яке зобов’язальне право вимоги,
незалежно від того, ґрунтується воно на договорі чи носить недоговірний
характер. Безумовно, в переважній більшості випадків підставою виникнення
зобов’язань, права за якими передаються, є договір, однак це не виключає
відступлення права на відшкодування шкоди, що носить майновий характер (ст. 22,
ч. 1 ст. 1166 ЦК), стягнення набутого або збереженого без достатніх правових
підстав (ч. 1 ст. 1212 ЦК) та ін. Цей висновок ґрунтується на проведеній у
новому ЦК генералізації правових норм, що стосуються відступлення права вимоги.
Положення щодо заміни кредитора і боржника у зобов’язаннях знайшли своє місце у
гл. 47 «Поняття зобов’язання. Сторони у зобов’язанні», тобто на відміну від ЦК
УРСР 1963 р. вони в окрему главу не виділяються. Такий підхід застосовувався у
ЦК УРСР 1922 р., Основах цивільного законодавства Союзу РСР та союзних
республік 1991 р., інших актах цивільного законодавства. Поряд з цим окремі
держави — колишні республіки СРСР — при проведенні кодифікації цивільного
законодавства зберегли виокремлення норм, що регулюють заміну осіб у
зобов’язаннях у відповідні самостійні глави. Цим шляхом пішов законодавець
Російської Федерації [63] та Латвії [64]. Проведена законодавцем України зміна
у структурі правових норм є не тільки прийомом законодавчої техніки, але й має
практичне значення. Зокрема, вона підкреслює, що заміна кредитора шляхом
відступлення права може застосовуватися до всіх видів зобов’язань незалежно не
тільки від їх видів виникнення, а й настання строку (терміну) виконання і
навіть наявності самої можливості виконання. Більше того, ЦК передбачає
субсидіарне застосування зазначених норм (маються на увазі ст.ст. 512–523 ЦК)
до випадків купівлі-продажу права вимоги (ч. 3 ст. 656 ЦК), передачі прав,
посв
- Киев+380960830922