РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ ПОЛЕ ТА ПРАКТИКА РОЗВ’ЯЗАННЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ КАНАДИ
2.1. Канадська багатокультурність: досвід і практика розв’язання
суспільно-політичних проблем
Термін багатокультурність, низка концепцій, наукових підходів, які ним
визначаються, отримали розвиток переважно у західних соціальних науках Канади,
США, Західної та Північної Європи. Разом з такими поняттями, як етнічність,
етнічна та національна ідентичність, нація, етнічне середовище, національні
меншини, що широко застосовуються у вивченні сучасних етносоціальних процесів,
багатокультурність вже понад двадцять років перебуває у центрі уваги
академічних, політичних та суспільних дискусій [193Hutchinson J., Smith A.
Ethnicity. – Oxford, New York: Oxford University Press, 1996. – 472 p.].
Виникнення доктрини та політичної практики багатокультурності тісно пов’язані з
Канадою. Як починалась багатокультурність і чому саме у Канаді? Канада належить
до числа розвинутих країн з поліетнічним складом населення, котре склалося,
головним чином, у результаті спочатку європейської колонізації, а пізніше –
імміграції з інших континентів. Населення цієї країни поділяється на три
категорії: дві національні державоутворюючі групи – англоканадці та
франкоканадці; корінне населення (аборигени, Native People) – індіанці,
ескімоси і метиси; національні меншини. Канадська нація – це етнічно складне
утворення, незважаючи на давню історію та гостроту франкоканадської проблеми та
підйом квебекського сепаратизму. Цілком зрозуміло, що канадська культурна
мозаїка має свою специфіку, яка складається не лише з імміграційної природи її
населення, але й з асиметрії його основних компонентів, тобто трьох
виокремлених нами категорій. Англоканадці та франкоканадці складають дві
спільноти, що домінують (які також перебувають в асиметрії між собою),
малочисельне аборигенне населення – це найбільш проблемна частина населення з
точки зору статусу та умов життя, і, нарешті, так званий третій елемент –
імміграційні етнічні меншини [194 Черкасов А.И. Вказ.праця. – С. 11-13.].
Зрозуміло, що за таких обставин необхідно віднайти об’єднавчу ідею, яка,
перетворившись у політичну практику, сприяла би консолідації канадського
суспільного організму, формуванню єдиної канадської політичної нації. Один із
шляхів такої консолідації багато дослідників вбачають у закріпленні
національної самобутності способом протиставлення канадської „етнокультурної
мозаїки” американському „тиглеві”. Політики вважають, що Канада слугує для
всього людства чудовим прикладом справедливого та толерантного ставлення до
етнічних відмінностей, ця країна більшою мірою ніж США прагне до сприйняття
Європи, вона прогресивніша, толерантніша, більш соціально спрямована країна
[195 Ажаева В.С. От ассимиляции к многокультурности. – С. 14.].
У реалізації перспективи розвитку багатокультурності провідну роль відіграє
канадська держава та її інститути. Багатокультурність при цьому виступає як
особлива ідеологія, політична програма, система спеціальних політико-правових,
соціальних і культурних заходів, ініційованих та реалізованих державою стосовно
етнічних, культурних, мовних та інших меншин, а також стосовно культури та мови
національної більшості (у цьому випадку – двох націй-засновниць).
Багатокультурність виступає втіленням ідеї соціальної інтеграції держави,
центральним завданням якої є розв’язання проблем, на кшталт розвитку культурних
систем, їх застосування у суспільстві, вироблення мотивацій національної
державної солідарності у великомасштабних соціумах, досягнення їх стабільності
шляхом специфічних засобів та механізмів залучення до цих процесів різних
індивідів та груп населення [196 Парсонс Т. Система современных обществ / Под
ред. Ковалевой М.С. – М.: Аспект Пресс, 1998. – C. 189, 248.].
На основі ідеології багатокультурності формується національна політика та
визначається характер, перспективи відносин між державою та національною
більшістю, з одного боку, та етнічними, культурними, мовними, релігійними
меншинами, з іншого. Квінтесенція такої ідеології (Лібералізму 1) постає в
тому, що держава дотримується певної стратегії стосовно меншин, яка передбачає
залучення різних груп до процесу управління та самоуправління на різних рівнях
ієрархії держави. Саме таким шляхом вдається досягти національного консенсусу,
закріплення суспільно-політичного змісту терміну „нація” (а не етнічне
розуміння). Держава дотримується політики терпимості та неупередженості щодо
різних груп населення.
Канада була країною багатокультурності з самого початку свого утворення. Коли
поселенці з Європи вперше ступили на Північноамериканський континент, вони
виявили там декілька груп аборигенів. Кожне з племен володіло своєю мовою,
культурою, багатою та відмінною від культури інших груп. У свою чергу,
європейці поширили власні традиції, мови, культури. Більшість з них прибула з
Об’єднаного Королівства та Франції, однак, були також німці, китайці, українці
та інші. Аборигени володарювали на цій території понад 400 років. Поселенці
цього періоду та усі, хто незабаром прибув на континент, зробили свій вагомий
внесок у розбудову сучасної Канади, країни багатокультурності [197 Macklem P.
Distributing Sovereignty: Indian Nations and Equality of Peoples // Stanford
Law Review. – 1993. – № 45. – P. 1311-1367.], [198 Macklem P. Indigenous
Difference and the Constitution of Canada. – Toronto: University of Toronto
Press, 2001. – P. 53-54.].
Принцип забезпечення соціальної рівності, паритету меншин та двох
націй-засновниць у Канаді, визначає багатокультурність як „полі
- Киев+380960830922