РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ
2.1. Методичні підходи до формування системи екологічних показників
геологічного середовища
Проблема оптимізації людської діяльності стосовно захисту навколишнього
середовища та раціонального використання природних ресурсів умовах техногенних
навантажень на НПС потребує від керуючих структур усіх рівнів перегляду
методів, системи оцінок стану, факторів, тенденцій та умов зміни навколишнього
середовища. Екологічні фактори стають усе більш значущим компонентом
міжнародних відносин і національної економічної політики кожної держави [34;
90]. Екологічні показники є необхідним інструментом визначення ефективності та
якості діяльності, спрямованої на досягнення стійкого соціально-економічного
розвитку держави й окремих її регіонів
Це потребує переходу від оцінок, які ґрунтуються на показниках стану окремих
екосистем, техногенних навантажень на навколишнє середовище тощо, до системи
інтегральних показників, призначених не тільки для фахівців у галузі охорони
довкілля, але і доступних (за рівнем узагальнення, розуміння та використання)
безпосередньо керівникам виконавчої влади районного рівня [35].
Систему екологічних показників можна зобразити у вигляді піраміди, основу якої
складає приблизно 2000 окремих екологічних показників та індексів. Це окремі та
агреговані показники, що характеризують стан певних екосистем або впливають на
його зміну (рис.2.1). Загальною рисою екологічних показників та індексів є те,
що вони визначаються конкретними величинами, наприклад, кількістю тварин чи
рослин на 1км2, кількістю (вмістом) токсичних компонентів на прийняту одиницю
обсягу тощо. Такі показники та індикатори використовуються фахівцями у сфері
природокористування або суміжних з нею галузях.
Наступний рівень піраміди – це так звані екологічні індекси. На сьогодні їх
розроблено близько 130. Це генералізовані оцінки стану і техногенного
навантаження на навколишнє середовище, оцінки динаміки змін у різних галузях
(напрямах) природоохоронної діяльності та ресурсокористування.
І, нарешті, вінець піраміди – система екологічних макроіндексів. Кількість
елементів системи макроіндексів звичайно невелика – у межах першого десятка
(чим менше, тим краще) і визначається критерієм повноти (достатності).
Загальним для індексів і макроіндексів є те, що вони часто не містять ніяких
фізичних характеристик, тобто виражаються в нормованих (відносних) оцінках. Як
правило, це відхилення від будь-якого рівня, обраного за норму або початковий
(природний) стан, у деяких одиницях, що можуть мати знак «+» або «–» залежно
від спрямованості зміни. Ця властивість робить їх зручними для розуміння як
фахівцям у галузі екології, так і керівникам усіх рівнів, що приймають основні
рішення [11]. Якщо системи макроіндексів немає, то результати оцінки
природоохоронної діяльності, вимірювані окремими показниками чи індексами,
дають можливість за наявності «соціального замовлення» чи відомчих інтересів
шляхом правильного підбору таких показників створити помилкову картину
благополуччя або, навпаки, повного провалу, незалежно від реального стану
просування в напрямку досягнення стійкого екологічного благополуччя.
У роботі [36] наведено контури системи макроіндексів і сформульовані пропозиції
щодо її складу. Відправною точкою пропонується вважати те, що екологічна
проблема містить у собі два основні макрокомпоненти: екологію людини та
екологію середовища її існування (надалі для простоти будемо називати її
екологією ландшафту).
Схема екологічних конфліктів у спрощеному вигляді може бути представлена
протиріччями, що існують між системоутворюючими компонентами, показаними на
рис.2.2. Система макроіндексів повинна містити показники, що дозволяють
характеризувати та прогнозувати стан системи в цілому, вживати заходів з
запобігання чи пом’якшення конфліктів при її розбалансуванні.
Системоутворюючими компонентами екологічної макросистеми є:
* людина біологічна, як складова частина біосфери, представник фауни, що
вимагає для свого благополуччя у цій іпостасі чистої води, достатньої кількості
здорової їжі та інших природних умов існування, що забезпечують її існування як
визначеного виду і класу ссавців;
* людина соціальна, як людина розумна, потреби якої визначаються напрацьованим
цивілізацією історико-етнографо-культурним досвідом і соціальним рівнем;
* природні ландшафти, стійкість яких, у межах визначених глобальних циклів
планетарного розвитку, визначається регіональними фізико-географічними та
геохімічними умовами та оптимальним співвідношенням складових його ландшафтних
фацій (ліс, луги, болота, акваторії і т.п.);
* техногенні ландшафти (урбанізовані, селітебні, індустріальні, рекреаційні та
ін.), стійкість яких визначається переважно економічними факторами, до складу
яких входять наявність та режим використання природних ресурсів регіону.
Усі ці компоненти можуть вступати, і навіть вже знаходяться, у конфлікті один з
одним. Техногенні ландшафти руйнують природні не тільки шляхом забруднення
ґрунту, води та повітря, але і тим, що, витісняючи окремі компоненти цих
ландшафтів (осушуючи болота, знищуючи ліси, розорюючи луги, «регулюючи» ріки),
порушують стійкість цілісного ландшафту іноді більше, ніж прямий вплив
шкідливих викидів.
Людина біологічна вимагає чистого повітря, а людина соціальна прагне до
збільшення кількості особистих автомашин, які вже зараз дають до 83% викидів,
що забруднюють міське повітря. Інші типи конфліктних ситуацій, показаних на
рис.2.2 ще більш очевидні та не мають потреби в коментарях.
Рис. 2.2. Типи екологічних конфліктних ситуацій.
Деякі конфлікти зараз та протяг