РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ЩОДО РУХУ ЗА
НАЦІОНАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ НАРОДІВ КОЛИШНЬОЇ
РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
2.1. Підготовка й проведення З’їзду народів Росії. Спроба реалізації ідеї
Російської федеративної демократичної республіки
Лютнева 1917 р. демократична революція в Росії, що на 8 місяців перетворила її
у найвільнішу країну світу, створила сприятливі умови для реалізації
федералістських планів провідників українського національно-визвольного руху.
Вже Український національний з’їзд у перший день своєї роботи – 6 квітня 1917
р. заслухав реферати членів тимчасового ЦК Союзу українських
автономістів-федералістів Дмитра Дорошенка “Державне право і федеративні
змагання на Україні”, Олександра Шульгина “Федералізм. Домагання демократичної
Федеративної Російської Республіки” та Федора Матушевського “Автономія широка і
обмежена, національно-територіальна і національна. Домагання широкої
національно-територіальної автономії України. Права національних меншостей і їх
забезпечення”.
Обговорення порушених у рефератах питань реформування Російської держави
тривало більше 5-ти годин, у дебатах виступили 23 делегати з’їзду. За їхніми
підсумками було прийнято резолюцію, в котрій зазначалося, що “єдиною
відповідною формою державного устрою з’їзд вважає федеративну й демократичну
Республіку Російську” [103]. А резолюція, ухвалена перед закриттям Українського
національного з’їзду 8 квітня 1917 р., доручала Центральній Раді “взяти якомога
скоріше ініціативу союзу тих народів Росії, які домагаються, як і українці,
національно-територіальної автономії на демократичних підставах в Федеративній
Російській Республіці” [104].
З огляду на стрімке піднесення визвольних рухів у національних та козачих
регіонах Росії, поширення ідей обласного самоврядування П’ята сесія Центральної
Ради 25 червня 1917 р. вирішила, що у з’їзді народів автономістів-федералістів,
який планувалося провести через місяць, мають взяти участь башкири, білоруси,
вірмени, гірські народи Кавказу, грузини, естонці, євреї, казахи, калмики,
киргизи, латиші, литовці, молдовани, поляки, сибірські народи, туркмени, фіни,
представники козачих військ і сибірських “обласників”. Кожен етнос чи
регіональне угруповання повинне було відрядити до Києва не більше 10-ти
депутатів. Серед інших на порядок денний майбутнього з’їзду комісія О.Шульгина
винесла питання державної мови Росії й мови її окремих федеративних частин,
розмежування автономних одиниць, організації союзу народів, шляхів до здобуття
федеративного устрою та обсягу компетенції Центрального органу федерації [81,
с. 127].
Скликання “з’їзду представників народів та областей Росії” визначив своїм
головним завданням і Генеральний Секретаріат Центральної Ради у першій
декларації від 27 червня 1917 р. Секретаріат у міжнаціональних справах (його
тоді очолював голова УПСФ Сергій Єфремов) мав на меті “об’єднати роботу всіх
національностей Росії для боротьби за автономно-федеративний лад Російської
Республіки та для порозуміння українців на цих основах з іншими
національностями” [105].
Але загострення політичної ситуації в Україні й конфлікт із Тимчасовим урядом
наприкінці червня - на початку липня 1917 р., прийняття ІІ Універсалу
Центральної Ради та боротьба за реалізацію його положень дещо відсунули на
другий план питання скликання з’їзду народів. Центральна Рада повернулася до
нього на засіданні свого Комітету 25 липня, коли генеральний секретар судових
справ соціал-демократ Валентин Садовський доповів про численні запити
національних організацій Росії щодо часу проведення з’їзду. Він також
запропонував, щоб ініціативу в цій справі взяла на себе громадська організація,
а не Генеральний Секретаріат як офіційний орган влади [106, арк. 6].
Тому Шоста сесія Центральної Ради на своєму останньому пленарному засіданні 9
серпня ухвалила обрати комісію з 10-и депутатів, якій доручалося завершити
підготовку до скликання і провести З’їзд народів-федералістів 7-10 вересня 1917
р. [81, с. 252]. Для фінансового забезпечення справи Мала Рада невдовзі
асигнувала 3 тис. рублів [81, с. 277].
Таким чином, провідники Української національно-демократичної революції, що
виступали спадкоємцями визвольних традицій кирило-мефодіївців та Михайла
Драгоманова, зберегли вірність і їхнім ідеям східноєвропейської та
загальноросійської федерації. Федеративну перебудову Російської держави вони
вважали головною передумовою реалізації давнього всеєвропейського задуму. “Я
твердо вірю, та й не один я, - писав М.Грушевський, - що велика революція
російська – тільки б її заховати від упаду та від анархії – дуже вплине на
політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську
федерацію... От чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною
незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім
досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в
будучині, сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської, і
в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин
– одною з опор сеї Європейської федерації” [107, с. 92].
Але світова політична історія ХХ ст. переконливо продемонструвала зворотній
процес формування регіональних політичних та економічних об’єднань і,
передусім, Європейського Союзу, - через зміцнення й наповнення реальним змістом
суверенітетів національних державностей. Україна ж опинилася на узбіччі
європейської інтеграції саме внаслідок утрати своєї незалежності після
військової поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.
Ініціатор
- Киев+380960830922